Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
Прохання посестри во Христі підняло настрій у вуйка Семена. Він кинув серед поля мотику — саме підгортали з тіткою картоплю, — підперезався, прилизався і рушив з Марією до діда Пастеляка.
Уздрівши на воротах вуйка Семена із Швайличкою, дід якось зіщулився й сердито шепнув бабі Калині:
— І чого приплентався цей ведмідь голозадий. Чорт би ’му копитом зуби вибив. Рахуй, все пропало.
— Ой, маєш правду, Васильку. Пропало, пропало… — так само пошепки відповіла баба й, улесливо усміхаючись, ласкаво запросила покупців у двір.
— Корівка молода. Молочко дає солодке, масне. Коби не потрібні нагальні гроші, ніколи б її не продавали, — заспівала з жалем баба, проводячи покупців до хліва.
— Ану виведіть лише її надвір, — попросив вуйко Діда.
— Тільки не здумайте торгуватися, — рішуче попередив дід. — Я сказав своє — і ні копійки менше.
— Гроші ми ще не платимо, — заспокійливо відповів вуйко, хитро косячись на Швайличку. — Спершу виведіть на сонце корову, хай обдивимо, а потім вже прицінимось.
— Що там прицінюватися, — засокорила баба. — У нас піввулиці молоком годується. Ви людей розпитайте, яке воно смачне, масне… За один удій — повне відро до хати несу. А корівка яка розумна, чемна… Тільки прокинуся вранці, а вона зачує і вже так радісно із хліва до мене вітається, ласкаво просить подоїти. А що вже мудре Боже створіння, тихе — муху жаліє з себе змахнути.
У цей час дід Василь, чортихаючись під ніс, виволік із хліва Чорнулю, яка своєю подобою більше нагадувала пекельного цербера, ніж тихе, мудре Боже створіння.
Корова була середньої ваги, молода, аж до синяви чорна. Широко розкинувши ноги, очима, повними лілової люті, блискала на покупців. Вуйко Семен досвідченим оком почав промацувати худобину.
— Корівка чорна, зате біле молоко дає. І це кожен вам скаже, що від чорної корови молоко найсмачніше, — невгаваючи, прихвалювала баба й раз у раз намагалася поплескати Чорнульку.
Але корівчина таким пекучим поглядом стежила за господинею, що та воліла краще не підходити близько. Ґазда теж не ризикував і тримав налигача на безпечній відстані. Вуйко Семен завважив, що корова доправди щедра на молоко, здорова, але теж не міг збагнути, чому Пастеляки з такою поспішністю й запопадливістю хочуть спродати її. В подібних випадках, якщо господарям і справді припече продати худобу гарну, породисту, віддають її із сльозами, у невимовних муках відривають від серця, а тут само собою хвалене ще більше прикрашають. Та й за ціну не сперечаються — просять за Чорнульку не так уже й багато.
Вуйко Семен обережно підійшов збоку до корівчини, нагнувся й не встиг простягнути до вимені руки, як мирне створіння люто хвицнуло задньою ногою — вчасно встиг відхилити голову. Швайличка зойкнула.
— Ви не лякайтеся, — склала руки над ошелешеним вуйком Семеном баба. — Це Чорнулька від великого жалю до себе і злості до нас. Самі видите, неборята, вона уже давно зрозуміла, що її продають, і не може простити.
Корова у знак згоди кивнула головою і сердито запихтіла.
— І це вона весь час так у вас буцається? — спитав вуйко Семен.
Ґазда отетеріло подивився на дружину, почав нервово стенати плечима й невлад забубонів:
— На мого Бога, так хіба я знаю… на мого Бога… Коли була малим телям, то зовсім не хвицалася. Я її гладив, а вона радувалася, на мого Бога. А тепер, певно, правду каже жінка, увиділа корова чужих людей, то й розсердилася на нас.
— Ой, маєш золоте слово, Васильку, — підсолодила баба. — Корівка така розумна, чемна, що не в хліві її держати, а у світлиці на параду тримати.
Корова, ще лютіше засопівши, підтакнула господині головою.
— Ну що, Марійко, купуємо? — спитав вуйко Семен.
— За тобою останнє слово, — відповіла посестра во Христі. — Для того я тебе й просила піти зі мною.
— Купуємо, — після хвилини вагання видихнув вуйко. — Лічи хазяїнам гроші.
Чорнулька загадково глянула на вуйка, співчуваюче похитала Швайличці рогами і, видно, залишилась незадоволеною.
Молодичка чинно відрахувала належну суму й простягнула, було, дідові. Але господар заперечливо відтяв рукою й показав на бабу Калину.
— Вона на ґаздівстві бухгалтер.
Баба, вдячно усміхаючись, досвідченими руками хутко перелічила гроші й блискавично сховала у пазуху.
У знак глибокої шани до гостей і вдоволення, що торг пройшов без суперечок про ціну, дід подобрішав і запросив покупців до хати. Баба швиденько застелила стіл, поклала малосольних огірочків, витягла з печі запечену курку, нарізала свіжого хліба, добула пляшчину жовтуватої сливовиці. Насамкінець внесла із погреба дволітровий гладущик молока, попросила спробувати й оцінити. Швайличка пригубила горня, посмакувала й запропонувала вуйкові Семенові. Той теж відпив, недвозначно прицмокнув, але не відповів нічого. Це вельми насторожило Пастеляків, і баба Калина знову почала корові співати хвалебної:
— А така вже совісна — билинку не підімне під себе, а щедра яка — до останньої краплинки віддасть у дійницю. А що вже добра й тямовита — діти на пасовиську пісні співають, то вона за ними повторює…
Проте вуйко Семен вперто ухилявся від подальшої розмови про достоїнства молочної чарівниці і перейшов помалу на справи буденні: як вродили у цьому році трави, чи не всю картоплю поварило у землі засушливе літо, чи не обіцяє теперішня спека сльотаву осінь і люту зиму.
Пастеляки, трохи захмелілі, особливо Калина, запально втягнулися в бесіду, виказували свої передбачення, гаряче сперечалися, кожен намагався довести, що він більше і краще тямить. І ось у самий розпал балачки вуйко Семен спритно, наче вправний рибалка, підсік бабу Калину:
— Багато ви натерпілися від корови… Мабуть, місця нема на тілі, де би синці не носили, чи правда, тітко Калино?
— Ой, і не говоріть! — розв’язала язик баба Калина. — Доки здою, п’ять разів відро переверне з молоком, чортиця. Най ся не приказує, в минулому місяці, як гепнула мене під ребра, три дні хрестом лежала в ліжку й не могла повернутися. А пастухи поженуть на пасовище — за всіма гониться, чорна біда. Ось
