Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля

року, на Богородицю, баба наймає для нього дзвонарів. Штефан встає до схід сонця, святково вдягається, звалює на спину мішок із загадковою ношею, яку ніхто так і не бачив, і поволі йде до підніжжя Віщунки. Тут зупиняється і чекає сонця. Коли перший пучок світла заспіває в небесах, починають плакати дзвони. Цар знов закидує на себе мішок і тяжко піднімається по схилу майже прямовисної гори. Із хат висипають всі сільчани, із обійсть ведуть його поглядами до вершини. Невідомо, чи то від гучних велетенських дзвонів, чи то від того видовища, людям здається, що гора починає плакати. Коли у страшних муках Цар сягає вершка, він обережно знімає свою ношу, розв’язує мішок, стає на коліна, піднімає руки і щось кричить до небес. Через годину спускається. Перепочине на якийсь час і під ридання дзвонів починає підніматися знову. І так упродовж дня. Під вечір, ледве живий, тягне свою ношу до зимівлі, дзвони стихають, але гори печально-печально гудуть ще кілька днів.

…Село вже залишилось далеко позаду, і ми підійшли до містка, що горбато вигнув спину над потічком. Хитрющий і підступний цей потік. Дріботить собі поміж камінням, кожному зустрічному поклониться, підморгне, усміхнеться лукаво — такий добряк, далі нікуди. Але тільки в горах розіб’ється гроза, пильнуй голову на плечах — не щадить нікого. Зриває містки, волочить дерева, забігає в обійстя і тікає, як шалений, з поросятами, домашньою птицею — жінкам потім вистачить сліз на цілий тиждень.

Ступаємо на місток і вдивляємося в чистоводи.

— Поникай, поникай, — брат штовхає ліктем і вказує на валун, що зацікавлено висунув із хвиль зарослу мохом зелену голову. Пильно вдивляюся і бачу: на самому дні, осяяні пречисто-дивним світлом, цілуються дві молоді форелі.

— Христос родився, риби! — кричу, щоб голос увійшов під воду.

Форелі повертаються і закоханими очима дивляться на нас.

— Славіте його, діти! — кажуть в один голос риби.

— Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання! — і тулю руку до серця.

— Хай збудуться твої слова! — з якоюсь печаллю відповідають риби і красно дякують.

Нам стає невимовно весело, легко, і біжимо за міст, від якого до зимівки рукою сягнути.

— Христос рождається, птахо! — кричу вороні, що дрімає на плечі старезної липи, і знімаю поштиво шапку. — Віншую тобі, аби-сь довго жила, ніколи не голодувала у цьому році, і хай ясні небеса завше висять на твоїй путі!

Ворона прохопилась із дрімоти і ледь не полетіла сторчма вниз.

— Дур-р-рень! — сердиться птаха. — Мені й без твого віншування тр-р-ри-ста р-р-років напечатано на р-р-роду. Іди собі дор-р-рогою і не заважай милуватися снами.

— Ах ти, рід чорнющий, — серджуся я, швидко підшуковую камінь і жбурляю у крилату відьму.

Птаха неохоче злітає над деревом, піднімається у височінь і на все небо заливається хриплим, моторошним реготом.

Чим ближче до зимівки, якийсь в’язкий холод починає дедалі більше липнути до тіла. У такий час над зимівкою давно вже кучеряво розцвітав дим, у стайні, на дворі наведений порядок, і лагідно усміхнений Цар сидів у гуні біля дверей на ослінчику, смоктав люльку. Але нині ще звіддаля я почув ревіння голодних корів, овець, і воно підстьобнуло нас. Волочачи брата за собою, спотикаючись у снігових наметах, я підбіг до огорожі. Біля зимівки легко і прозоро слалися білими сувоями неторкані сніги. Худоба у стайні ревіла як на погибель. Гамуючи страх і збентеження, я міцно стиснув руку брата і обережно підійшов до дверей. Взявся за клямку. Сінешні двері легко відчинилися. У потемках намацав ручку ще одних дверей і рвучко потягнув на себе. Цар напівсидить, напівлежить у ліжку на подушках і широко розкритими, здивованими очима незмигно дивиться на нас. Шанобливо знімаю на порозі шапку і речу:

— Віншую вам щасливого Різдва, вуйку Штефане! Аби-сьте ся так мали, як земля у Петрівку. Най щастя-гаразди з усього світу біжать тільки до вашої хати. А ще міцного здоров’я, довгих років життя вам на многая і благая літа! — випалюю скоромовкою і, задоволений собою, піднімаю голову.

Але Цар мовчить, продовжуючи обпікати мене холодом здивованого погляду.

— Вуйку Штефане, — повторюю уже непевним голосом і ступаю кілька кроків.

Брат, тремтячи всім тілом, ховається за спину і цупко тримається моєї руки.

— Вуйку, — шепочу, підходячи до ліжка.

Цар бездиханний. Лівою рукою притис до серця мішок. Обличчя спокійне і навіть якесь щасливе, а в глибині здивованих зіниць, наче в голубій юзі, видніються далекі гори. Ми ціпеніємо. Якусь мить лупаємо один на одного, і тут погляд мій падає на мішок. Дитяча цікавість перемагає страх перед смертю. Неслухняними руками розкриваю мішок і жахаюсь. Живими людськими очима із докором і печаллю дивиться на мене із міха величезний чорний камінь. І тільки тоді я закричав:

— Вуйко Штефан помер!

3

— Уже наколядувалися з тобою, — мовлю пригнічено братові, змахуючи сльози — непрохані новорічні гості.

Сидимо в хаті і все ще не можемо оговтатися від пережитого. Той страшний чорний камінь з очима мерця, здається, вибіг із зимівки слідом, учепився в моє серце і тепер нестерпно давить.

Баба хутко скликала кілька сусідок і, голосячи, подалася впорядковувати покійника. Нам же наказано ні кроку з хати. А брат весь час своє:

— Хочу колядувати, ходімо, — тягне за руку.

Пручаюся, згадуючи сувору вказівку баби, а самому так і кортить побігати по хатах — аж ноги сверблять від нетерплячки.

— А вона не буде знати, що ми колядували, — вмовляє Павло.

Його запевняння підкуповують, і зрештою згоджуюся.

— Але тільки до тітки Йолани забіжимо і відразу додому, — попереджую.

Тітка Йолана, материна сестра, живе через город, на сусідній вулиці.

— Віншуємо вам Святий щасливий вечір! — виводимо різноладом з порога. — Аби у домі вашому жили благодать і здоров’я, аби неслися добре кожен день кури, плодилися ягнята, телята і поросята…

— І най цілий рік під вашою хатою співають красні рожі, — доплітає своє брат.

І ми починаємо потиху колядувати.

— Дякую, дорогі дітки! — тітка поспіхом встає з-за столу. — Хто тебе так гарно навчив колядувати? — нахиляється над братом.

— Баба наші, — прикушує палець Павло.

— У-у-у-і-і-й! — надсилу зривається у цей час пронизливий стогін із печі. — Господи великий, пощади і вдій щось, аби полегшало, а ні — забери до себе, у-у-і-ій!

Це конає за комином Другий Фронт.

— Давай, давай, — ятрить тітка, — хай тебе так судомить, аби блював ще й носом.

— Пожалій, пожалій, у-і-і-й! — благає Другий Фронт.

— Ой не пожалію, — сердито