Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
Вийшла на Новому Світі й звернула на Свентокшиську.
Вулиця була перекрита й розкопана, будували нову лінію метро. Цікаво, коли закінчать. Судячи з того, скільки тривало будівництво попередньої лінії, єдиної, яка досі існувала у Варшаві, це задоволення точно розтягнеться на найближчі кілька років. Зиркнула на годинника, майже пів на дванадцяту. Лінка тремтіла від страху й холоду. Безлюдною вулицею хіба що зрідка пересувалися якісь тіні. При світлі ліхтарів шматки тротуару та ями нагадували химерний місячний пейзаж. Вона не мала сили йти, ноги боліли від утоми, але Лінка прямувала вперед, як робот, наче заводна іграшка. Додому. Їй так хотілося опинитися в себе.
Мама чекала. Здається, вона плакала, бо під очима темніли смуги від розмазаної туші. Побачивши доньку, мама вже відкрила було рота, щоб нагримати. Халіна зіщулилася, передчуваючи, що зараз станеться найгірше, доведеться вислухати цілу проповідь. Мусить це якось витримати, перечекати. Але вдома було тихо, мама лише дивилася на доньку, немовби вже не мала сили підвищити голос.
— Пробач, — тихенько сказала Лінка. — Я була… на роботі. Роздавала флаєри. Хтось мені вкрав телефон.
Глянула на маму, але та продовжувала стояти мов закам’яніла й дивилася на неї. Лінка спершу чхнула, а тоді розплакалася. Стояла у дверях, а сльози дзюрком текли по обличчю.
— Будь ласка, не кричи. Це не моя провина. Будь ласка.
— Я ж не кричу, — відповіла мама, а тоді підійшла й незграбно обняла доньку. — Ну, ну, гаразд, іди під душ. Я приготую тобі чаю, а ти мені все розкажеш.
Лінка вийшла з ванної, загорнувшись у великий махровий рушник, і сіла на кухні.
— Я вже хотіла телефонувати до поліції, — сказала мама, простягаючи їй чашку з гарячим чаєм. — Ти не відповідала на дзвінки, а я навіть не знала, до кого ще можу звернутися. Бо не знаю, з ким ти дружиш… І ти не казала мені, що знайшла роботу.
— Я думала, що розповім тобі, коли повернуся. Не сподівалася, що це буде так довго. Усе пішло не так, як треба, — і вона знову чхнула.
— А ти бодай щось заробила?
— Побачимо завтра. Кай уже спить? — це було безглузде питання. Що малий ще міг робити опівночі?
— Його немає. Сьогодні він в Адама.
— Як це?
— Ну… ми поділилися. Кай буде одного дня в мене, іншого в тата. Ми вирішили, що так для нього буде краще. Розумієш, щоб він нічого не втрачав.
«Бла-бла-бла, — подумала Лінка. — Уже втратив».
— Я знаю, — відповіла мама, побачивши її вираз обличчя, — ми теж не впевнені, що це гарна ідея. Але хочемо спробувати. У Швеції такий поділ вихованням дуже поширений і начебто, це добре для дітей.
Лінка позіхнула й допила чай.
— Іди спати, доню, завтра до школи. А як воно взагалі в цьому ліцеї? Бо я тебе навіть не запитала. Весь час ці справи, іноді геть не розумієш, що довкола тебе відбувається…
— Гарно, — Лінка знову позіхнула. — Дуже гарно. Мабуть, я поставлю собі будильника на п’яту, бо мушу дещо повторити на завтра.
— Ну, гаразд, добраніч, — сказала мама, ніби жалкуючи, що втратила співрозмовницю.
Лінка прокинулася й відчула, що не має сили встати. «Якби ми мусили вранці вистрибувати з ліжка, то спали би в тостерах», — пригадала собі жартик із «Гарфілда». Лінці запаморочилася голова, дівчина відчула, що її морозить. Нічого собі. Із цими флаєрами повна лажа. Застудилася. Ще й мобілка… Якщо так виглядає заробляння грошей, то, мабуть, вона не для цього створена. Попленталася на кухню й глянула на годинника. Дев’ята. Чудово. Воно й не дивно, що будильник не продзвенів, бо він був у неї тільки в мобільнику. Удома було тихо, мати, певне, узагалі забула про Лінчине існування, і не розбудила її. Але ні. На столі лежала записка. «У тебе гаряче чоло, мабуть, ти застудилася, я тебе не будитиму. М.», — прочитала Лінка. І що тепер? До школи, мабуть, немає чого йти. Знайшла аспірин, зробила собі чаю з лимоном і повернулася до ліжка. Узяла лептоп і почала писати листа Адріанові. Мусила все йому розповісти.
Ці письмові розмови виглядали дивно. Літери складалися в слова, а ті — у речення, проте що більше було тексту, то дужче Лінка відчувала, що цього замало. Неначе вона розмовляла з кимсь крізь шибку, не маючи певності, що цей хтось по той бік її розуміє. Надіслала мейла, але знала, що відповіді швидко не отримає. В Адріана теж було багато занять, не лише в школі, він ще й постійно їздив з тіткою на екскурсії по галереях, і ще ці курси живопису й рисунку. Лінка сумувала дедалі більше. Шморгнула носом або через нежить, або в передчутті плачу, який зароджувався десь углибині. Їй так хотілося почути його голос. Може, треба спілкуватися через Скайп? Треба собі заінсталювати цю програму. Із такими роздумами вона заснула з лептопом на колінах.
Прокинулася саме тоді, коли треба було йти до агенції по гроші. Її раптом затрусило, невідомо, чи від холоду, чи від страху. Мабуть, хтось виявив, що вона не порозкладала флаєрів у всіх будинках. Якщо це все справді контролюють, їй капець.
В агенції знову був натовп. Уже через день Лінка могла відрізнити новачків, які сиділи збуджені й зацікавлено роззиралися довкола, від досвідчених працівників, що позіхали, чекаючи, коли прийде менеджер.
Дівчина помітила знайомого хлопця із дредами. Їхні погляди перетнулися. Юнак усміхнувся до неї, але помітивши светр і теплу хустку, запитально підняв брови. Лінка сіла біля нього.
— Сьогодні працюєш на Північному полюсі? — пожартував він.
— Та-а-ак, — відповіла, точніше, пропищала Лінка, бо її голос нагадував писк спійманої в пастку миші.
— Ти захворіла, — він радше ствердив, ніж запитав.
— Ніколи в житті, — що пролунало як «в шитті». — Але сьогодні я розноситиму мікроби. У себе вдома, — і закашлялася.
— Я нині теж не працюватиму. Маю іншу халтурку.
— Яку? — зацікавилася вона.
— У друкарні. Досить важка робота, та при бажанні можна заробити трохи більше. Мені знайомий порадив, я ходжу туди кілька разів на місяць. Якщо хочеш, можу й тебе із собою взяти.
