Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— У мене немає. Мобільник учора вкрали.

— Ого, щось ти невдало починаєш.

— Та чого там, просто казково. Зараз мені заплатять, вистачить на аспірин і ще, може, на футляр до цього мобільника, якого в мене немає! — Лінка розреготалася. Але до зали саме увійшла керівничка, і всі замовкли.

Лінка поверталася додому. У кишені в неї були дві купюри й трохи дрібняків. І ще клапоть газети із записаними телефоном та мейлом Лукаша. На щастя, ніхто не зауважив, що вона вчора «опрацювала» не всі будинки.

Весь наступний тиждень Лінка хворіла. Іноді визирала у вікно й дивилася на людей у футболках, які смакували морозиво й обвіювалися газетами. Вересень цього року справді був пречудовий. Гроза, яка її тоді намочила, виявилася такою собі примхою погоди. Сонце світило у вікна із самого ранку, будило й не давало відпочити. Лінка нервувала, бо не ходила до ліцею. Не встигла там ні з ким познайомитися, подружитися. Навіть нічийого номера телефону не мала. Запам’ятала хіба що ім’я того хлопця, Оскара, із яким примудрилася майже відразу посваритися. У відчаї спробувала знайти його на Фейсбуці, але, мабуть, він не мав там профілю. А може, мав, але під якимсь псевдо. «Може, у тому селі, звідки він приїхав, узагалі не користуються Фейсбуком?» — майнула думка. Вона дуже хвилювалася, що через хворобу не відвідує уроків фотографії, боялася, що пізніше не дасть собі ради. Напевне їм задають домашні завдання, усі ходять і клацають фотки… Усі, крім неї. От халепа!

Лінка подумала, що було би класно, якби її перевідала сестра, проте дівчата відмовилися від цієї ідеї. Кася не хотіла зустрітися з матір’ю, це було зрозуміло. Лінка весь час думала, що буде далі. Раніше вона сподівалася, що сестра приходитиме до них, стане частиною їхнього життя, але нічого такого не сталося. Невже те, що розповідала Каська, було правдою? Невже мати вдавала, наче її не помічає? «На жаль, коли хворієш, починаєш забагато мудрувати, бо в тебе з’являється на це час», — подумала дівчина, розмішуючи таблетку розчинного аспірину в склянці. Бо й самій Лінці в сестри було незатишно, і коли вона кілька разів заходила до Каськи наприкінці канікул, їй здавалося, що названі батьки дивляться на неї з осторогою. Іноді Лінка роздумувала, чи сестра не звинувачує її. Невже щось таке можна пробачити? Що вона сама відчувала б на її місці? Узагалі це ж не вона покинула Касю, а її мати, але це можна було сприймати так, що та вибрала одну доньку, зате позбулася іншої. Навіть, якщо Каська й не звинувачувала сестри, Лінка відчувала, як у ній зростає почуття провини. Крім того, ніхто не міг допомогти їй із цим усім розібратися. А мати — то щонайменше. Від застуди помочі не було й поготів, хіба що можна було вдавати, наче сльози в неї від нежитю. От тільки — звідки ці сльози? Від докорів сумління чи просто від самотності?

«Цікаво, чи можна побороти застуду силою волі?» — подумала Лінка, сякаючись у носовичка. Нелікований нежить триває тиждень, а лікований — сім днів. Дівчина вже тиждень приймала ліки з нульовим ефектом «Сила волі — це єдиний мій порятунок», — вирішила вона, вкидаючи використаного паперового носовичка до торбинки біля ліжка. Тоді заштовхала її під стілець і вимкнула лампу, подумавши, що коли залишиться в ліжку ще хоч один день, то, мабуть, здуріє.

Але вона не здуріла. Уранці вперше прокинулася із незакладеним носом. Потягнулася й відчула легкість, яка означала тільки одне: вона видужала. І можна йти до школи. Але що там на неї чекає? Вона досі не мала підручників, бо не знала, які саме треба купити. Не знала домашніх завдань. Якби Адріан був тут, він би точно допоміг, знайшов когось із її класу, попрохав уроки… Під час хвороби його відсутність була ще дошкульнішою. Звісно, хлопець писав до неї, проте вони поки що не користувалися Скайпом. Щиро кажучи, Лінка не дуже й хотіла, щоб він бачив її через камеру. Цього ще бракувало! Волосся брудне, ніс почервонів та ще й прищі якісь вилізли на додачу. Тож вона написала, що намагалася встановити Скайп, але в неї не вийшло. Лінка встала, замаскувала прищі коректором і помчала до ліцею. Треба налаштуватися на позитив, якось воно буде.

Лінка пішки піднялася на п’ятий поверх, ліфт знову не діяв. У коридорі, який був переходом між двома частинами поверху, стояли великі червоні дивани, обтягнуті справжньою шкірою. Ото б такий удома… Їх буквально обліпили учні, які сиділи й на спинці, і на бильцях. Ті, кому місця забракло, стояли поряд. І всі жваво гомоніли. Лінка зрозуміла, що всі вони — її нові однокласники. Здається, усі були чимсь страшенно збуджені. Підійшла до них і дослухалася.

— А мені здається, що він не прийде. У штани наробить від страху.

— Ой, ой, небо на землю не впало. Прийде, не перебільшуй.

— Після такого я б точно більше не з’являлася.

— Ну, та він крутий чувак, важке дитинство, залізне ліжко, дерев’яні іграшки…

— Припиніть! Дайте спокій!

Лінка відчувала себе збитою з пантелику.

— Агов, у чому справа? — запитала вона спершу тихо, а тоді голосніше додала: «Хто не прийде?»

— А ти що, нічого не знаєш? З дуба впала, на фейсі тебе немає?

— Є, а що? — буркнула вона. — То, може, тебе немає, принаймні в мене на фейсі тебе точно нема.

Двійко дівчат захихотіло.

— Я хворіла. Хтось нарешті скаже мені, що тут відбувається? — нетерпляче запитала вона.

— Розкажемо їй?

— Ну, добре, кажи, Азоре.

Азор? Нічого собі. Лінка ледь помітно посміхнулася й глянула на смаглявого хлопця у футболці із кроликом, що вистрибував з капелюха. Дійсно, коли придивитися, хлопець трохи скидався на собаку. У нього були неприродно червоні губи, а говорячи, він висолоплював язика, наче вівчарка.

— Ну, то справа виглядає так, — Азор аж підвівся від збудження. — Наш селюк-передовик учора вирішив показати нам усім, де раки зимують. Але занадто розперезався й ми трохи погиркалися. От.

Лише тепер Лінка помітила синець на Азоровій вилиці.

— Та він узагалі якийсь ненормальний, — заявила блондинка з гарним кучерявим волоссям. — Так йому врізав…

— Не врізав, Зузу, а лише собі рученята натрудив дарма.

— А в чому власне справа? — запитала Лінка.

— У газетці, — пояснила невеличка руденька дівчинка з кісничками, як у Пеппі, зашнуровуючи червоного лакованого мартенса.

— Окей, ну, є газетка, а цей відразу лізе не у свої справи, і заявляє, що буде головним редактором! — Азор не приховував обурення.

— Азор цим займався