Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

Вражено глянула на них. Кай широко посміхався, мама й Адам уникали її погляду. Мабуть, вони не до кінця розуміли, як поводитися. Коли Лінка одягалася, щоб іти до ліцею, мама підійшла й прошепотіла на вухо:

— Я не хотіла, щоб він о цій порі повертався додому. Було дуже пізно.

Лінка ледь помітно всміхнулася. Якби ж то в цьому була проблема…

— Мамо, мені не заважає те, що Адам залишився, навпаки. Про мене, він може залишитися тут назавжди, власне, я навіть хочу, щоб так і сталося.

Останню фразу промовила голосно. Дуже голосно. Або настільки голосно, що Адам, який саме впорався з миттям посуду, усе почув.

Узагалі погано, що все це сталося з Каєм саме цієї ночі. Лінка була страшенно невиспана, а вона ж домовилася з Лукашем про нічну зміну в друкарні! Нічого, доведеться якось подолати дрімоту.

Вони їхали та їхали, дорога здавалася безкінечною.

— А де це ми? — запитала Лінка, коли вони нарешті вийшли. — Ти мене на якесь поле привіз.

— Не хвилюйся. Треба пройти біля цього паркану, це недалеко.

— Але ж тут і брудно, — Лінка глянула на купи сміття довкола.

— Ах ти, чистючка! Міська дівчинка! Французька болонка!

Вони передражнювалися до самої друкарні. У великому приміщенні майже нікого не було, крім них — хіба що кілька осіб, які зайняли місця біля довгих столів.

— О котрій початок?

— О восьмій.

— Що? — Лінка не зрозуміла. Друкарські машини створювали такий галас, що вона ледве чула власний голос.

— О восьмій! — цього разу Лукаш гукнув їй у саме вухо.

— То якого біса ми приїхали так рано?! — зойкнула Лінка.

— Треба зайняти стратегічні місця. Це дуже важливо. Найкраще сідати на кінці столу, бо коли сидиш посередині, то складно вставати по наступні пачки й рекламки.

Лінка зрозуміла, що крім рекламок були ще й наклейки. Добре, що Лукаш усе швидко їй пояснив, перш ніж вони почали працю, бо від цього перекрикування машин у неї горло заболіло. Отож, треба було взяти пачку кольорових журналів, до кожного вкинути пробник крему від зморшок, який треба приліпити на клейкий кружечок, що відривався від спеціального рулончика. Це там, де реклама крему, на десятій сторінці. Через кілька сторінок був пробник парфумів. І ще два флаєри: один з рекламою нового супермаркету, другий стосувався ароматичних устілок для взуття. Лінка впоралася з однією пачкою й віднесла під вікно. На її карточці з’явилася нова печатка, можна було вирушати по чергову пачку. Пачки танули. Лінка помітила, що якийсь пенсіонер по той бік столу нагромадив собі запас. Пачки височіли перед ним, хоча на палеті їх більше не було.

— Так, цього робити не можна, — погодився Лукаш. — Та що вдієш! Зі старою гвардією не позмагаєшся.

Справді, стара гвардія, що складалася із чоловіків і жінок пенсійного віку, активно завойовувала також табуретки, яких тут було лише кілька. Тепер пенсіонери сиділи на них, їли канапки й пили чай із термосів. Була перерва, усі чекали, коли на палетах з’являться нові пачки. Лінка й Лукаш вийшли на хвилинку із приміщення й попрямували до автомата з напоями.

— А ти знаєш, що вже північ?

— Ну, то ми майже половину зробили. Зазвичай робота є до шостої, іноді й довше. Тут трапляються люди, які сидять по три зміни підряд. Ті, що вже насобачилися, можуть таким чином заробити навіть двісті п’ятдесят злотих… Хоча кілька тижнів тому я бачив, що по якусь тіточку приїхала швидка. Двадцять годин роботи — і жінка не витримала.

Щиро кажучи, Лінка вже через чотири години почувалася так, наче в неї був грип. Усі кістки боліли. Заходилася розтирати собі передпліччя, щоби покращити кровообіг.

— Замерзла?

— Ні, просто все болить.

— Ну, тут тобі безкоштовна аеробіка, ще й доплачують, попрацюєш отак кілька місяців, то руки матимеш як Шварценеггер. Глянь на мої біцепси!

Хлопець сміючись напружив м’язи. Лукаш був не бозна-який силач, і жодних мускулів Лінка не помітила, хоча й бачила, що із журналами він давав собі раду вдвічі швидше, ніж вона.

— А тут майже немає молоді, правда?

— Ні. Молодь шукає іншої роботи, доки ще можна. Ну, наприклад, ідуть працювати до кафе. Адже цього чувака ніхто б не взяв офіціантом, правда? — Лукаш кивнув на вусатого жилавого чолов’ягу, який скидався на злочинця. — Дівчата працюють гостесами… Між іншим, ти не пробувала? Бо в тебе, як то кажуть, усі дані. Ти б сміливо могла бути гостесою чи якоюсь моделлю, а не сидіти в цій пилюці.

— Ні… Мені й на думку не спало. Хоча колись мені навіть фотосесію робили…

— От бачиш! Бери свої фотки й шукай агенцію, може, знайдеться щось хороше. Ну, до роботи, годі відпочивати!

Останні години виявилися важчими. Давалася взнаки втома й те, що вночі Лінка не спала через Кая. Тепер вона була виснажена цими журналами, пробниками й рекламками. По ногах віяло, на жаль, дівчина була в туфельках, а тут побачила, що більшість людей приходила в солідному взутті. Якщо не в мартенсах, то принаймні в кросівках або черевиках. Ноги гули від багатогодинного стояння. Лінка облизала губи й відчула на язику огидну пилюку. Провела долонею по лобі — уся вона була вкрита брудом. «Певне, це від друкарських машин» — подумала дівчина. Справді, нелегкий спосіб заробляти гроші! Вона не уявляла собі, що можна так гарувати щодня чи навіть кілька разів на тиждень, як усі ці люди. Мама працювала в офісі, часто понаднормово, це факт, може, ця робота й не була мрією її юності, але вона точно не дихала друкарським пилом, і їй не доводилося стояти по вісім годин. Адам теж працював на фірмі. Адріанів батько — у лікарні. А ці бідолахи… Лінка справді їм співчувала. Вона знала, що для неї це якась пригода, те, чим доведеться підробляти, доки не закінчить ліцею, тоді вишу й не знайде собі нормальної роботи.

— Агов, чого так замислилася? — Лукаш підійшов ближче.

— Нічого. Подумала собі, що коли не вчитимуся, то це мене чекає на старість, — пожартувала вона.

— Ти здивуєшся, але тут купа людей із вищою освітою. Скорочення на фірмі — і вони потрапляють сюди. Або є такі, що підробляють, бо зарплатня мала. Гадаю, тут і вчителів можна зустріти, і касирів. У людей катма грошей. Борги, кредити, на все бракує.

Лінка позіхнула. На щастя, на вулиці вже розвиднілося, мабуть, зараз вони закінчать роботу, можна буде поїхати додому. Спершу гарячий душ, щоб змити із себе всю цю гидоту, тоді чиста постіль.