Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Так отож, саме так, дякую, Марисю, то я йому й кажу по-людськи, щоб він так не поспішав, а він, що, мовляв, перший зголосився, і що в тому своєму селі був головним редактором районки.

— Районка! Прикинь! — захихотіла Зуза.

— Ми намагалися його переконати, щоб він сам зняв свою кандидатуру, вдавшись до аргументів, так би мовити…

— …філософських, — підхопив невисокий блондин, — що районні новини цікавлять щонайбільше…

— І що ця його районка нас не надто вражає… Ми добром старалися, щоб він не пхався в головні редактори… Ми ж йому дозволили писати, справді…

— І не було б усього цього галасу, якби полоніст не сказав, що той, хто зголоситься першим, буде головредом.

— Ну, справді, Вільк перегнув, він мав відразу сказати, що буде так, як минулого року.

— А ми нашому редактору районки сказали, що Зузу насправді влада не цікавить, бо він до Зузки клинці підбивав, і що Азор буде головредом, а Зуза секретарем, бо так було й так має залишатися.

— Та нічого він не підбивав! — почервоніла Зузанна.

— Окей, окей. Він просто невдаха, не переймайся. Так чи сяк, але по-доброму він не розуміє, образився і сказав, що в такому разі він не хоче мати нічого спільного з нашим, як він висловився, таблоїдом на всі випадки життя.

— Ну, тоді Азор розсердився, ти б теж розсердилася, правда? Бо ми хотіли, щоб він до газети писав, позаяк більшість воліє фоткати. То комусь же й писати треба.

— Але він тоді заявив, що або буде головредом, або чхати на все хотів.

— І тоді Азор йому сказав, що він як той кундель, що своїй сучці й кістки пошкодує. Ну, а той йому…

— Та досить уже про ту сучку, — обурилася Зуза.

— Та не ображайся, пробач, я просто так висловився метафорично, філософськи й узагалі. Без жодних натяків. От.

Лінка була шокована. Що в цьому класі відбувалося? Вона ніяк не могла збагнути. А найгірше, що дівчина відчувала, що мусить зайняти якусь позицію, хоча це й було нелегко. Вона розуміла, що всі ці Азорові підлабузники тільки й чекають на її відповідь. Уже хотіла висловитися, але тут задзеленчав дзвоник. На щастя, ніхто не чекав на її реакцію, усі помчали до класу. Здається, це був урок фізики і якась контрольна. До якої Лінка, звичайно, не підготувалася.

Фізик радше скидався на фізкультурника. Кремезний, мускулястий і голомозий. «Цей точно щодня ходить у тренажерний зал і напихається якимись білковими БАДами, — подумала Лінка. — Біцепси в нього, як у Кличка, жоден хлопець не пащекуватиме до такого». Підійшла до вчительського столу.

— Перепрошую, — сказала вона, — я… хворіла. Мене не було. І я не готова до контрольної. Можна, я сьогодні не писатиму?

Учитель підняв голову й пронизав Лінку крижаним поглядом.

— Як звали кохану Володийовського? — запитав.

— Що?

Фізик повторив запитання, і Лінка затнулася.

— Е-е-е… здається, Ганка…

Учитель підвівся й сперся долонями на стіл.

— Класика, дитино. Лише класика нас врятує, а ти не знаєш класики польської літератури. Тому мені дуже прикро, але контрольну ти нині писатимеш. Або пишеш, або я відразу ставлю одиницю, вибирай.

— Е-е-е… перепрошую, але я… я думала, що в нас фізика…

— Авжеж, фізика. Але я, як фізик, вірю в красу літератури. У часи фрактальної цивілізації, у світі, де ми постійно маємо справу з такими явищами, як кіт Шредінгера, лише культура може становити для нас розраду, стати прихистком! Це єдиний пізнаваний і безпечний світ. Запам’ятай це собі, дитино. То як, писатимеш контрошку?

Лінка знизала плечима.

— Спробую.

«Однаково мені світить кіл, зате принаймні знатиму, що було на контрольній», — подумала Лінка.

«Кепські справи», — думала вона. На великій перерві вибігла до крамнички по булочку та йогурт. У школі, щоправда, були обіди, на які мама давала їй гроші, але дуже дорогі, бо, на жаль, закінчилися державні дотації й про безкоштовні чи дешеві обіди в школах лишилося хіба що помріяти. А в її ліцеї й поготів. Проте Лінка прикинула, що коли вона обідатиме через день, то зможе заощадити на цьому майже сто злотих на місяць. Може, це було недобре, але йшлося про те, щоб виконати взяті на себе зобов’язання. Тобто заробити гроші на навчання, ну, а чого не заробить, те вона може й заощадити. «Кепські справи, — подумала вона знову, відкусуючи глевку булочку. — Усе дуже погано. У цьому класі якась паскудна обстановка, щось тут не так. Це як закалець на шкоринці, але його просто так не виколупаєш, не позбудешся».

Увечері написала Адріанові. Намагалася йому розповісти, що відбувається в класі, хоча насправді вона не мала ані часу, ані бажання про це думати. Бажання — бо їй складно було зайняти якусь позицію. Певним чином Лінка почувалася відстороненою від їхніх ігор. А часу бракувало, бо знову мусила роздавати флаєри або шукати інший підробіток. Може, цього разу їй припаде інший район, або не дощитиме. «Не можна відразу здаватися», — повторювала собі. Із цією думкою наступного дня пішла до школи, постійно очікуючи одного — закінчення уроків. У вівторки занять було мало, але найкращий розклад припадав на середу й п’ятницю. Аж три уроки фотографії! Лінка дочекатися не могла. Адже заради цього вона вступила до цього ліцею! Через хворобу їй досі не вдавалося потрапити на ці заняття, і тепер її переповнювала цікавість. Розпитувала однокласників, усі казали, що уроки дуже класні. Вона візьме свій чудовий фотоапарат, різдвяний подарунок, якому так раділа і який так любила! Та перш ніж це станеться, вона мусить щось заробити. Отож, флаєри, домофони й ворожі будинки — усе спочатку!

* * *

Адріан читав Лінчиного листа й думав, чому так важко бути разом на віддалі. Коли бачилися востаннє, Лінка здавалася йому такою близькою, вони розуміли одне одного без слів. Виявилося, що минули лише два місяці, і все якось охололо, вмерло… Він читав її мейла й узагалі не розумів, про що йдеться. Якийсь Оскар, якийсь конфлікт, а він від усього цього був таким далеким. Упіймав себе на думці, що мейли, а разом з ними й сама Лінка, почали видаватися йому якимись дитячими, вони немовби перебували у світі, який він залишив далеко позаду. А може, усю свою енергію він віддавав на те, щоб якось закріпитися в цьому новому для нього світі? Йому теж було нелегко. Він думав, що знає англійську, але в розмовах часто губився, у школі доводилося постійно напружуватися, із тіткою теж не почувався так вільно, як із батьками. Весь