Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
Сів за комп’ютер, щоб, як завжди, написати до Лінки. Проте дедалі частіше ловив себе на тому, що більше не може відверто говорити про свої проблеми. Часто писав мейли, яких потім не надсилав. Боявся зізнатися, що йому погано.
Чому він не міг бути щирим? Чому постійно треба вдавати, наче в тебе все окей? Щоб дівчина не подумала, що він — нещасний лузер, невдаха, який там, за інших обставин, не дає собі ради? Листи, де він звірявся в тому, як почувається насправді, опинялися в папці «Робочі копії». А тоді писав інші, які можна було спокійно висилати.
ЖОВТЕНЬ
Папка: Робочі копії
Від: [email protected]
Лінко,
Навіть не знаю, із чого почати. Я почуваюся таким страшенно самотнім. Це лише зовні здається, що все супер, бо я в Лондоні, класна школа й узагалі. А насправді я насилу даю собі раду, і в школі, і поза нею. Моя англійська жалюгідна, я нічого не розумію. У цій школі ніхто мене не любить, я нікуди з ними не ходжу, не маю бажання ані бухати, ані пробувати наркоту, ані дурнувато всміхатися, коли хтось до мне звертається, а я нічого не розумію й весь час боюся, щоб мене не назвали тупим поляком. Сьогодні я йшов по Мілленіум Брідж, довкола сотні людей, юрба пливе туди й назад. Я дивився на їхні обличчя, жодного знайомого, і мріяв, щоб у комусь раптом упізнати Тебе. Як же мені Тебе бракує. Не знаю, чи витримаю я це. Мені здавалося, що коли ми писатимемо одне одному, цього буде досить, але це ж абсурд, бути разом і водночас нарізно. Словом, я просто у відчаї, втішає хіба те, що на свята ми побачимося.
Сумую без тебе, А.
Папка: Надіслані
Від: [email protected]
Халі,
Як Ти? У мене помаленьку. Багато малюю, схоже, чимраз краще. Сьогодні гуляв по Мілленіум Брідж, шкода, що Тебе тут немає, мабуть, Тобі сподобалося б. Ти трішки сумуєш? Добре, що попереду свята. Як там Твій братик?
Цьом, А.
* * *
— Як там твій братик? — уголос повторила Лінка. Атож. Тільки як про все це скажеш?
Спершу мама переплутала дні. Вона думала, що сьогодні лише вівторок, а насправді була середа. Мама саме повернулася з роботи, узагалі досить рано, як на неї, і поставила чайник, коли задзеленчав мобільний. Дзвонили зі школи й допитувалися, чому ніхто не забрав Казика. Мама дуже перепрошувала, обіцяла, що такого більше не станеться. Вона була переконана, що сина мав забрати чоловік. Казик трохи порюмсав, але зрештою, усе владналося. Завжди може статися якась халепа, а тоді все повертається до норми.
Та виявилося, що це лише початок. Наступного тижня в понеділок малого замість Адама забрала мама. Бо в тата були важливі збори. Унаслідок цього в Кая не було речей на фізкультуру, бо спортивна форма залишилася в Адама. У четвер у малого не виявилося потрібної частини підручника. У молодших класах підручники для так званого інтеграційного навчання складалися з десятьох частин, по одній на кожен місяць. Кай приніс книжку лише через тиждень, зате цього разу в нього не було кедів, які залишилися в тата. Апогей настав тоді, коли одного дня по Кая одночасно прийшли тато й мама. Стали на порозі класу й почали сваритися.
— Я забирав його минулої середи!
— Забирав, але то був виняток, бо я його забирала в понеділок через твої збори!
— Гаразд, нехай так, то хто його нині забирає?
— Певне, що я! Наступного разу занотуй собі!
Кай стояв поруч і слухав. А разом з ним учителька із групи продовженого дня й п’ятеро учнів. На щастя, було вже по п’ятій, і в класі майже нікого не залишилося. Мляві дітлахи сиділи перед комп’ютером і грали в якісь стрілялки. Адам глянув на монітор і подумав, що він би й сам пограв у щось таке. Мама глянула на монітор і згадала, що здається, десь читала щось про виховання без насильства. Кай подивився на монітор і подумав, що краще б воно все кудись зникло. Класна кімната, учителька, діти й батьки також. Він боровся б із драконом, а поруч були би справжні друзі… Йому хотілося сказати, що він нікуди з батьками не піде. Дуже хотілося, але слова не вилітали з горла. Малий не зміг навіть прошепотіти «до побачення», коли вони нарешті вийшли зі школи. Пішов з мамою, а татові помахав важкою, наче налитою свинцем, рукою.
Тієї ночі він упісявся. А коли відчув, що йому мокро, пішов до Лінки.
— Може, у нього запалення сечового міхура? — сказала вранці мама.
— Може, йому краще не йти до школи?
— Казику, тобі щось болить?
Хлопчик заперечно похитав головою.
— Температура нормальна. Та ну, може, він просто забагато напився ввечері? Ти теж колись упісялася в ліжко, — пригадала мама, дивлячись на Лінку.
— Мені було три роки.
— Ну так, але ти ж знаєш, що хлопчики не такі самостійні, вони розвиваються трохи повільніше.
Кай не промовив жодного слова. Зрештою, пішов до школи.
— А ти чого така сумна? — запитав у Лінки Лукаш. Вони зустрілися в агенції, де Халіна досі підробляла, роздаючи флаєри. Дівчина навіть трохи набула вправності й уже значно краще переносила ходіння по будинках і побрехеньки, які доводилося вигадувати на ходу біля домофонів. На жаль, усі її зусилля у фінансовому плані давали небагато. Мама вже заплатила за жовтень, Лінка додала, проте половину довелося позичити в Адама, бо сама вона не заробила стільки, скільки треба. Дівчина довго не могла наважитися подзвонити вітчимові й позичити в нього гроші, проте кращої ідеї не було. Нічого не вдієш. Мама повинна зрозуміти, що до своїх зобов’язань Лінка ставиться серйозно. Зрештою, вона ж майже половину вересня хворіла, це просто трапився невдалий місяць. А тепер усе буде по-іншому. Тим більше, що є нагода додатково заробити. Подумавши трохи, Лінка вже знала причину свого смутку.
— У мене проблеми із братом.
— Які? Він тебе б’є? Обкрадає? Чи позичає твої колготки?
— Припини! — цей Лукаш був страшенно кумедний. Він їй дуже подобався. — Просто родинні негаразди, — Лінці не хотілося, щоб цей хлопець знав про неї забагато. — Краще розкажи про цю
