Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Ну, робота не дуже легка, але можна піти на ніч і дуже непогано заробити.

— На ніч? Мама мене не відпустить.

— Ну, а як ти тоді збираєшся заробити ці додаткові гроші? Ти казала, що в когось позичила.

— Ти правий. Може, якщо це буде одна ніч на тиждень, то нічого страшного не станеться?

— Певне, що ні. Я так і роблю. Отримую, скажімо, шістсот за флаєри і ще двісті чи триста в друкарні. Розумієш, мені не дуже легко. Батьки платять за квартиру, ми живемо вшістьох у такій великій…

— Ушістьох?

— Так, причому це небагато, моя однокурсниця винаймає будинок, і там живе чотирнадцять дівчат… А в нас трикімнатна квартира, платимо по чотири сотні з людини, але це з усім, навіть з інтернетом… Проте на харчі, книжки й розваги доводиться заробляти самому.

— А ти наполегливий.

— Я завжди таким був. У нас усі наполегливі…

— У нас?

— Я з Гавлика. Це невелике село на Мазурах. На жаль, у нас немає жодних великих озер. Бо там, де вони є, принаймні можна добряче заробити на туризмі. Звичайне село. Усі звідти до міста тікають. А хто залишається, мусить змагатися з безробіттям. Тож хто не буде наполегливим, просто загине… Зрештою, що ти думала? Більшість тих, хто розносить флаєри — не варшав’яни. Узагалі більшість тих, хто тут живе, не походить з Варшави.

— Більшість?

— А ти не знала? Я недавно читав таку статтю… Дехто вважає, що половина людей, які живуть у Варшаві — це ті, хто звідкись приїхав, але є дані, що таких чи не сімдесят відсотків. Усі приїздять у пошуках роботи, нічого дивного. То що, підеш зі мною до друкарні? У п’ятницю вночі? Тоді в суботу можна відіспатися, дуже навіть непогано.

Лінка подякувала Лукашеві, вона справді зраділа, що він їй це запропонував. А потім, ідучи додому, минаючи перехожих на вулиці, заходячи до крамниць, думала, скільки з них справді приїхали до Варшави й мусять давати собі раду. А вона б упоралася? Мабуть, ні.

Кай малював. Лінка придивлялася до його малюнків і думала, що з малим щось не те. По-перше, братик перестав малювати олівцями. Використовував тільки тонку чорну ручку, тому всі малюнки були монохромними. На них були фігури різного зросту, які щільно заповнювали аркуші. Великі постаті — то, певне, дорослі, із головами, завбільшки як гарбуз, що погойдувалися на тоненьких шиях, і хирлявими тілами. Дитячі фігурки були непропорційно малими й більше скидалися на невеличких собачок, ніж на дітлахів.

Сумні вирази облич дорослих і дітей, вишикуваних, наче перед стратою, примушували згадати Страшний Суд. Як на семирічного хлопчика, то були дуже невеселі малюнки. Ба, навіть страшні. Може, у цій його школі щось не так?

— Каю, а хто це? — запитала вона.

— Це пані Йоля, — малий показав на одну з фігур. Пані Йоля була їхньою вчителькою. Мама казала, що вона справляє гарне враження, проте Кай вочевидь був іншої думки.

— А це? — Лінка показала на іншу постать, у якої крім сумних очей були ще й дивно вищирені зуби.

— Це? Це ти, — пояснив Кай. — Це тато, а це мама. А це мої товариші, — показав пальчиком на жахливих карликів унизу аркуша. Лінка судомно перевела подих.

— А чому вони всі так стоять, братику?

— Чекають кінця світу.

Лінка похолола. Отже, її асоціації зі Страшним Судом виявилися дуже доречними.

— А як тобі таке на думку спало, мишенятко?

— Ксьондз сказав, що нас усіх буде покарано.

Ось воно що. Дитина, яка не ходить до костьолу, і реакція на виголошувані ксьондзами істини… Малюнок був просто страхітливий.

— А може, сонечко, ми домалюємо їм якийсь гарненький будиночок? Щоб вони могли там усі оселитися. Коли вже потраплять до раю.

Кай слухняно заходився малювати. Проте намалював не одну хатку. Будиночок для пані Йолі в неї над головою, хатку для мами й Лінки в них за спинами, окремо — хатку для тата. А тоді простягнув їй малюнок.

— А ти, Каю, де житимеш?

— Ніде. То тут, то там. Бо в мене немає власного дому, — сказав малий. — Я наче книжка з бібліотеки.

Коли Кай уже спав, а мама нарешті повернулася додому після вечері із клієнтом, Лінка показала малюнок. Мама сказала, що не варто перейматися. Розсердилася на ксьондза, бо той лякає дітей, проте будиночків на малюнку не прокоментувала. «Ну, що ж, — подумала Лінка. — Не втручатимусь». Проте втрутитися довелося тієї ж таки ночі. Бо Кай знову впісявся. І не дозволив себе переодягти й помити, як того разу, а розплакався, що хоче, аби приїхав тато. Мама почала кричати на малого.

— Що це таке?! Вигадки якісь! Перестань плакати, тато не приїздитиме щоразу, як тобі захочеться!

Проте результат виявився далеким від очікуваного, у Кая почалася істерика.

— Може, усе-таки подзвонити до Адама? — запропонувала Лінка.

— Дай спокій, ти ж не будитимеш його вночі…

— Але ж, мамо, це надзвичайна ситуація, зрозумій. Я телефоную.

Узяла мамин мобільний зі столу й набрала номер, ідучи до своєї кімнати. Тоді зачинила за собою двері.

Адам приїхав за десять хвилин. Невдовзі потому Кай заснув, притулившись до тата, переодягнений у чисту й суху піжамку.

— Не збагну, що з ним діється, — зітхнула мама. — Мені здавалося, що він дає собі із цим раду.

— Може, для нього це просто забагато? Школа, а тепер ще й це? — Адам устав і відніс Кая до ліжка. Повернувся до вітальні й зупинився на порозі, безпорадний, розгублений. — Справді, — зітхнув він, — це я завинив. Усе сталося занадто швидко. Мені здавалося, що так буде найкраще.

Лінка помітила, що Адам прийшов у піжамі, накинувши на неї якийсь светр.

— Проте цього не сталося. Мабуть, нам потрібен якийсь дитячий психолог, га? — мама теж устала, їй було ніяково, що Адам стоїть, а вона сидить. Підвелася й Лінка, але нічого не сказала, лише позіхнула, бо її зморював сон.

— Лінко, ану спати, — наказав Адам. Зовсім так, наче він досі тут жив. Ніби нічого не змінилося.

— То я пішла. Добраніч.

Зрештою, вона цього не вирішить. «Глянь на хмари, — пригадала вона Адріанові слова. — Хоч скільки кричатимеш і сердитимешся, вони собі линуть. Ти здатний змінити лише двадцять відсотків того, що відбувається у твоєму житті…» Так, вона знала, що це правда. Лінка не могла ніяк вплинути на те, що мама й Адам вирішать із Каєм. Її думка нікого не цікавила. І все ж вона проказала:

— Будь ласка, нехай усе буде, як раніше, — самими вустами, безгучно, так, щоб ніхто не почув.

Прокинувшись уранці й вийшовши