Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
Дівчата почувалися ніяково, бо Наталія, схоже, не була задоволена своєю новою школою. Вона вибрала дуже посередній ліцей, а явно заслуговувала на щось краще. Випускний іспит склала не надто гарно, може, тому, що замість писати своє, намагалася допомагати Міхалові. Міхала не здобула, зате він вступив до кращого ліцею. Наталії дістався Марцін та ще усвідомлення того, що у своєму класі вона точно буде найкраща.
— Наталіє, а ти не хотіла вступити до якогось приватного ліцею? Ти ж казала, що батьки тобі пропонували… — запитала Каська.
— Та пропонували, але… Розумієш, я через власну дурість погано склала іспит, мені не хотілося, щоб батькам довелося за це платити… Ну, не знаю, може, не все буде так погано.
Коли Лінка й Кася залишилися самі, бо Наталія пішла раніше на побачення з Марціном, запанувала дивна тиша.
— Вона не знає, правда? — запитала Каська.
— Ні.
Бо Наталія справді досі цього не знала. Усе сталося так швидко, а потім почалися канікули. Вони зібралися на Лінчиному дні народження, але правду знали далеко не всі. Про те, що Каська й Лінка не лише подруги. А сестри. Точніше, напівсестри. «Невже в моєму житті все буде наполовину? — думала Лінка. — Усе моє життя неповне, усього по половині. У мене напівсестра й напівбрат. Напівродина, бо навіть напівбатько, тобто вітчим, зник із мого життя. Справжнього тата я не знала взагалі. А хлопця — теж половина, бо його тут немає».
— Ти їй не скажеш?
— Скажу… Це не так легко, розумієш?
— Мені теж нелегко.
— А як твої батьки? Чи вони дають із цим раду?
— Ми про це взагалі не розмовляємо. Вони знають, що ми дружимо, але певне, сподіваються, що все минеться. Ну, розумієш, думають, що коли ми потрапили до різних ліцеїв, то перестанемо бачитися і все буде як раніше.
— Не дивно, що вони так уважають. Це все через мене. Якби я не намагалася, як завжди, у все втручатися й лізти, нічого б не сталося.
— Неправда, і ти дуже добре це знаєш.
Лінка приклала палець до губів і нахилилася до Касі.
— Цить. Не треба, щоб усі чули, про що ми тут говоримо.
На щастя, найдорожче на світі кафе світило пусткою. Люди обирали щось із доступнішими цінами. Можна було піти до Грицана й купити три кульки морозива замість однієї…
— Там ми не могли би спокійно погомоніти, — Каська наче прочитала її думки. — А я дуже хотіла з тобою поговорити. У спокійній обстановці. Але де? Ну, не в тебе ж удома.
Лінка очікувально глянула на сестру. Каська втупилася в стіл, на якому танула краплинка морозива. Провела пальцем по світлій плямці й перетворила її на мальовничий закрутасик.
— Я тут подумала… Я б хотіла його знайти.
— Кого? — запитала Лінка, хоча й зрозуміла, що саме мала на увазі сестра.
— Батька. Мого справжнього батька. Він навіть не підозрює про моє існування.
Лінка раптом відчула, як усі емоції скупчилися десь унизу живота й вибухнули вулканом болю. Власне, вона не знала, чому так нервує, адже це не її батько, Каська має право його побачити. Чому її це так уразило? Подумала про матір. Так, авжеж, Каська знайшла справжню маму, але це нічого не змінило в її житті. Лінка не знала, чому мати навмисне уникає Касі, може, поступається, щоб не створювати проблем її названим батькам? А може, ця дитина, яку вона колись віддала до дитбудинку, просто їй чужа? Лінці було соромно за маму, за те, що вона не знає, як із цим усім упоратися.
— Розумієш… Моя мама… Їй з усім цим дуже складно.
— Мені теж нелегко. Знаєш, що я зустріла її якось на вулиці? Біля торгового центру. Ми майже наштовхнулися одна на одну. А вона вдала, наче мене не бачить. Я пішла в бік Ротонди, озирнулася, вона теж. І нічого, пішла собі далі.
— Але чому? Адже влітку, у мене на дні народження ви розмовляли?
— Так, авжеж. Але тоді все було таке свіже, розумієш, відчувалася якась ейфорія. Мені здається, ми обидві тоді поводилися, як навіжені…
Так, Лінка добре пригадувала свій день народження. Тоді їй здавалося, що все так чудово складається, але причиною був Адріан. Вона розмовляла з Адріаном, весь час дивилася на Адріана, цілувалася з Адріаном і не дуже звертала увагу на те, що діялося довкола. Їй здавалося, що всі так само щасливі, як і вона, але це було не так. Майже відразу виявилося, що Адам, який від них пішов, не збирався повертатися, хоча Лінка й була впевнена, що він дивиться на її маму так, як зазвичай чоловіки дивляться на своїх коханих. Їй здавалося, що ця родина, яка скидалася на картинку з давно порозкиданих пазлів, усе-таки якось складеться. Що мама буде тепер щаслива, бо відшукала свою загублену дитину… Але все пішло не так, як хотілося. Просто чергове розчарування, яке поповнило список попередніх. «Вдала, наче мене не бачить…» — лунали у вухах Касині слова.
— Тоді чому ти хочеш із ним зустрітися? З батьком тобто, — запитала Лінка.
— Узагалі-то не знаю. Це може здаватися дивним, але я справді полюбила моїх батьків. Ще того дня, коли вони прийшли до дитячого будинку. Я вже думала, що цього ніколи не станеться, чесно.
Морозивний малюночок висох, і Кася занурила палець у порожню вазочку. Набрала трішки розтопленої маси й заходилася малювати нові карлючки.
— А потім, коли вони вже по мене приїхали, — замислено розповідала дівчина, — коли я зрозуміла, що все це відбувається насправді, я полюбила їх, як нікого в житті. Зрештою, вони мені справжні друзі. І прикро, що твоя мати так поводиться.
— Вона по-іншому не може, — тихо мовила Лінка. — «Твоя мати…» Моя чи наша?
— Я не роблю із цього трагедії, — сказала Каська. — У мене є батьки.
— Тоді чому ти хочеш його знайти? — запитала Лінка. Після всіх попередніх подій, їй здавалося, що деякі справи краще не чіпати.
Каська знизала плечима. Світлі морозивні малюнки вкривали всю поверхню столика. Дівчина витерла руки об джинси.
— Гадки не маю. Мабуть, не варто цього робити, але мені цікаво. Хочеться його побачити, бодай здалеку. Допоможеш?
Навіть, якщо Лінка цього й не хотіла, довелося погодитися. Адже вона була винна Касі. Тож квапливо кивнула головою.
— Хочу тобі сказати ще одне, — Каська глянула сестрі просто в очі.
Лінка перелякалася. І засоромилася. За маму, за себе, за весь світ, який до цього спричинився.
— Пригадуєш, коли я прийшла до школи й була новенькою, з мене кепкували,
