Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Дай мені одягнутися, Фікусику, я ж так не піду, — глянула на стареньку футболку й піжамні штани. Добре, що принаймні одяг на сьогодні собі приготувала заздалегідь, не доведеться, як щороку безтямно шукати те, що можна одягти в такий важливий день. Адже не підеш на початок навчального року в ліцеї в плісированій спідничці, яка пам’ятає ще початкову школу. Лінка росла тільки вгору, талія залишалася такою самою, але приміряючи спідницю, дівчина зрозуміла, що підводить не лише стиль. Спідниця перетворилася на справдешнє міні, за такий недоречний одяг вже першого дня можуть з ліцею витурити. Навіть із мистецького. Вибір припав на білу блузку й вузькі чорні брючки.

Узагалі вона трохи хвилювалася через це все. По-перше, боялася, що там будуть діти із заможних родин, одягнені в «Лакосте» а не якісь там «Н&М». Щоправда, Адріан радив їй не перейматися, бо всупереч поширеній думці, у приватних школах ніхто не женеться за фірмовим одягом, бо нічого не мусить комусь доводити. Але Адріан хлопець, і на таке може й уваги не звертає. До того ж, він не знає її майбутнього класу. По-друге, частина учнів уже перезнайомилася в гімназії, яка була в тому ж будинку. Адріан попередив її, що в гімназії їм було так добре, що опісля багато хто вирішив залишитися. А гімназійні класи вже мали мистецький профіль, отож і не дивно, що потім діти не думали про звичайні ліцеї. Це означало, що Лінка найімовірніше виявиться «новенькою». Як до неї поставляться? По-третє… Так отож, третє було найгірше. Гроші. Точніше, їх відсутність.

Вона ходила із псом довкола клумби, дивилася на перехожих і думала, як заробити половину грошей на оплату навчання. Їй треба роздобути лише половину, бо отримала відзнаку на фотоконкурсі. Мама заплатила чималий внесок і кошти за перший місяць, а тоді провела з донькою розмову, з якої Лінка зробила висновок: вона мусить негайно знайти роботу, і ці п’ятсот злотих на місяць десь заробити. Дівчина це розуміла: після сплати кредиту й комунальних платежів їм ледве вистачало на життя. Не було зайвих грошей на таку розкіш, як приватний ліцей.

— Халінко! — почула вона голос сусіда, який був прикутий до інвалідного візка, і звик цілими днями роздивлятися людей з вікна. — До школи поспішаєш? Нині ж початок року!

— Так, пане Міхале, — відповіла Лінка, — але мені аж на десяту. Прокинулася рано, а пес цим скористався!

— Це вже який клас? — запитав сусіда.

На підвіконні стояв його сніданок. Балакаючи з Лінкою, він вмочав сосиску в гірчицю й відкусював хліб. Дівчина подумала, що вікно для нього — мов цілий світ. Вона співчувала йому. Зрідка якась жінка із соціальної допомоги виходила з ним на прогулянку, ото й тільки. Близьких він не мав. Мало того, що ноги були хворі, то ще й руки якісь повикручувані, певне, не зміг би на візку навіть з дому виїхати. Добре принаймні, що хоч чаю собі зробить, сосиску зварить…

— Перший.

— Гімназія?

— Ні! — Лінка засміялася. — Певне, що ні! Ліцей.

— Ого! То ти вже нівроку панночка! Певне, до якогось гарного ліцею вступила, ну ж бо, похвалися!

— До приватного, фотографічний клас.

— Ого! То тепер і такі класи є? Але там же дорого, мабуть, вчитися, коли приватно? Ачей, мамі зарплатню підняли? Бо той твій тато з вами більше не живе, га? Чи, може, аліменти сплачує?

Це вже було занадто. Попри симпатію й співчуття, щоразу від сусідської цікавості їй аж недобре робилося. Такий сусіда знає все про всіх і відразу свої висновки робить. Теж іще, Шерлок Холмс. На щастя, пес смикнув її в бік скверика, де зачув якийсь смаковитий запах, тож Лінка лише буркнула щось на прощання й помчала за Фікусом.

Навіть, якщо вдалося втекти від пана Міхала, це не вирішувало її проблем, точніше, однієї. Вона мусила знайти роботу. Звичайно, не зараз. Треба розбудити маму, бо шоста година давно перетворилася на сьому, а нині початок навчального року не тільки в неї, а й у Кая! Її маленький братик іде до школи! Потягла пса в бік дому.

— Гав-гав-гав, — розсердився Фікус.

Мама вже метушилася між кухнею й ванною, поспіхом натягаючи на ноги колготки, виймала з холодильника молоко, із шафки — пластівці й підганяла синка, який лежав упоперек ліжка долілиць, поклавши подушку на голову.

— Дай мені якусь туш! — гукнула вона доньці. — Ніяк не можу свою знайти!

«І чого б я так виряджалася? — майнуло Лінці в голові. — Збирається пошукати собі нового чоловіка серед батьків першокласників? Хвилюється так, наче сама йде до школи».

Причина старанних приготувань саме натиснула кнопку домофона.

— А це хто? — запитала Лінка.

— Адам, — мама помітно зашарілася. — Ми вирішили разом відвести Кая до школи, адже це перший день навчання.

Ну, звісно. Пан Міхал знову матиме привід попліткувати. Адам, Лінчин тато й не-тато, як влучно зауважив сусіда, проте вже точно Тато Кая, такий собі Тато з великої букви, стояв у дверях і нервово покашлював.

— Привіт! — привітався з Лінкою й цмокнув її в щоку.

Лінку охопило дивне відчуття, наче звідкись приїхав якийсь далекий родич, а не той, із ким вона прожила майже десять років.

Стояв на порозі, із ледь розкошланим волоссям, у криво застебнутій сорочці, не дуже виспаний, вродливий, як завжди. Без колишньої домашності. Чужий.

— Привіт, — знизала вона плечима, бо що ще можна було сказати.

Звичайно, Кай страждав, коли тато від них пішов, але ж малий бачився з ним у вихідні й серед тижня теж. А вона? Їй здавалося, що протягом усіх цих років вона була такою собі донькою і не-донькою. Додатком. Із яким Адам погоджувався, бо кохав її маму. Бо любив Кая. От і все. А якщо вже йдеться про це почуття відчуження, то Лінка, звісно, могла звинувачувати лише себе, бо ж сама до цього спричинилася. Якби не шукала, не доскіпувалася, то все б залишилося по-старому. Вони би продовжували ходити разом на сайгонки й грати в скребл. Іноді Лінка жалкувала, що так усе сталося, та лише іноді. І не дивувалася, що Адам виявився неспроможний сприйняти правду. Бо як зрозуміти, що найближча тобі людина протягом стількох років приховує від тебе існування ще однієї дитини? І що під впливом депресії, залишена без будь-якої допомоги, вона віддала доньку до дитячого будинку? Якщо хтось стільки років бреше, то все сказане ним за всі ці роки теж перетворюється на брехню. «Я й не дивуюся, — подумала Лінка. — Мабуть, на його місці я б учинила так само. Наприклад, якби виявилося,