Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Халінко… — Адам, здається, намагався щось сказати, а вона так задумалася, що на мить навіть забула, де взагалі перебуває.

Глянула на нього запитально. Нарешті вітчим пробурмотів:

— У тебе все гаразд?

Оце-то так! Вона сподівалася почути щось щиріше. Хотіла, щоб він її кудись запросив. Так, як раніше, на морозиво. Разом із Каєм. Лінка б навіть погодилася піти в кіно на «Панду Кунг-фу». Їй бракувало Адама. Так, вона була велика, але страшенно за ним сумувала. Шкода, що тоді, під час канікул, у них із мамою нічого не вийшло. Їй здавалося, що вони готові помиритися, адже він приїхав до Лінки на день народження. Та потім виявилося, що Адамові просто потрібно було обговорити з мамою певні побутові питання. Про повернення додому навіть не йшлося.

— Як твоя нова школа?

Лінкою аж затрусило. Отже, це буде типова розмова про погоду.

— Не знаю, я ж туди йду вперше, — буркнула дівчина у відповідь. — А що?

— Ні, нічого, я думав…

— Що ти думав? — у власному голосі Лінка вловила агресивні нотки, і це здивувало навіть її саму.

— Халінко… — він знову спробував щось сказати, але завадив Кай, який у піжамці вибіг зі своєї кімнати й опинився в татових обіймах.

Адамове обличчя проясніло, він усміхнувся, а Лінці стало сумно. Страшенно сумно.

Лінка проминула торговий центр, задивляючись дорогою на вітрини. Уже з’явився одяг з осінньої колекції. «Бежевий — це стильно!» — прочитала вона напис, прикрашений червоним паперовим листочком. Подумала, що манекени наче стоять у холодильних вітринах, бо температура на вулиці була понад тридцять градусів, а вони з усмішкою демонстрували светри в стилі «еко» і пальтечка кольору верблюжої вовни. «Хто зараз купує осінній одяг?» — подумала Лінка, витираючи спітніле чоло. Біла блузка, на жаль, була з довгими рукавами, а в обтислих джинсах було неймовірно парко. Звертаючи на Хмельну, вона аж обливалася потом.

Незважаючи на те, що була майже десята, Лінці здавалося, що ще дуже рано. Кав’ярні були порожні, а крамниці переважно зачинені. Вона любила Хмельну, хоча бувала тут нечасто. Тут тусувалися хіба що сноби.

Лінка не дуже тямила, у чому тут справа. Усі ці новомодні прикиди, показушність, химерні зачіски… У неї Хмельна завжди асоціювалася з теплими булочками в маленькій пекареньці, кінотеатром «Атлантик» і віднедавна — морозивом від Грицана. Вона раділа, що ходитиме сюди щодня.

Коли піднялася сходами (ліфт не працював) на останній поверх кам’яниці, де був її ліцей, подумала, що цей будинок того вартий. У порівнянні зі старою гімназією це означало геть іншу якість життя. «Цікаво, як виглядає Касьчин ліцей», — майнула думка. Каська потрапила до престижного ліцею в центрі, де, кажуть, усі зі шкури пнулися, щоби бути кращими. Цікаво, як її сестра дасть собі раду із цим. Знаючи Касьчину рішучість, Лінка не сумнівалася, що та чудово впорається.

Штовхнула засклені двері й увійшла до холу, завішаного картинами й чорно-білими фотографіями, учнівськими роботами. Коридор був порожній, тільки біля зачиненого кіоску стояли дві жінки.

— Перепрошую, а де урочиста лінійка? — Лінка проковтнула слину від хвилювання.

— Усі в костелі, — відповіла вища, у кольорових смугастих колготках. Лінка не уявляла собі, щоб якась учителька в гімназії прийшла в таких на роботу.

— У костелі? А я й не знала…

— Це не обов’язково.

— Але я думала, що лінійка о десятій.

— Ні, на десяту до костьолу. А тут збираєтеся об одинадцятій тридцять. Адже ви отримали мейлом запрошення, — жінка із підозрою глянула на Лінку. — Я ж сама надсилала. Ти що, не отримала?

— Не знаю… Мама отримала повідомлення. Сказала мені, що на десяту.

— Бачиш, Ганко, — звернулася жінка до подруги, — оце і є те, що я називаю набутою неграмотністю. Отримали, прочитали, але ніхто однаково нічого не зрозумів. Не здивуюся, якщо зараз ще хтось прийде.

Лінка вже хотіла було образитися, та цієї миті двері розчахнулися, і вбіг засапаний хлопчина. Невиразний блондин, в окулярах, на голову нижчий за Лінку і вдвічі ширший. «Цей уже точно далекий від моди вулиці Хмельної», — подумки захихотіла дівчина. У хлопця не лише були найтовстіші окуляри, які їй доводилося бачити, схоже, що він узагалі не переймався урочистістю і своїм іміджем. Вбраний був у звичайні джинси й китайську футболку. На ногах білі кросівки.

— Перепрошую, а де лінійка першого класу ліцею? — пробубонів він зі швидкістю кулемета.

Він виглядав так само спантеличеним, як і Лінка. Стояли одне навпроти одного, не знаючи, що сказати.

— А ви першокласники, еге ж? — зглянулася інша жінка, вбрана в усе чорне.

Обоє дружно кивнули.

— Ну, то йдіть собі кудись на кока-колу чи що. Може, десь уже й відчинено.

Вони проминули вулицю Новий Світ і увійшли до «Старбукса». Тут якраз відчинили. Лінка раділа, що взагалі захопила якісь гроші, інакше було б незручно, довелося б викручуватися, щось вигадувати. Хоча звісно, у її фінансовій ситуації викинути дванадцять злотих на каву-лате було справжнім ідіотизмом. Тим більше, що хлопець не здавався особливо симпатичним. Його звали Оскар.

— У якій гімназії ти вчився? — запитала Лінка, бо розмова якось не клеїлася.

— Це не у Варшаві, — відрубав той, помішуючи маленьке еспресо без молока.

Лінка подумала, чому він купив таку каву: тому, що вона була найдешевша, чи може, справді полюбляв еспресо?

— А де?

— Це маленьке містечко, ти не знаєш. На морському узбережжі.

— На морі? Клас! — захоплено сказала Лінка. — Як воно — жити біля моря? Мабуть, почуваєшся так, наче весь час канікули?

— Ти що, жартуєш? Іноді я за весь рік жодного разу не був на пляжі.

Авжеж, відразу видко, що це якесь чудило.

— Від нашого будинку до моря кілометрів із десять. Пішки трохи задалеко, а не завжди була компанія. Ні, я пожартував, під час канікул ми зазвичай їздили на велосипедах покупатися, але розумієш, удома завжди є що робити. До гімназії мені теж доводилося далеко їздити.

— Тоді як ти тут опинився?

— Краще не питай. Уяви тільки, що не всім так гарно ведеться, як тобі.

Нічого собі, гарно ведеться! Вона явно зачепила якесь вразливе місце, хоча зовсім цього не хотіла. А він теж не уявляв, хто перед ним. Лінка аж зуби зціпила від злості.

— Ну добре, ні то й ні. Ти в художньому класі?

Вона щиро сподівалася, що їй не доведеться щодня бачити його набурмосену мармизу.

— Ні. У фотографічному. А ти?

— На жаль, я теж.

— Ну