Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

– Пане Самойловичу, а що коли я вас вилікую,– пропонує Шевченко, – яку мені нагороду дасте?

– Що хоч проси, тільки врятуй від загибелі.

– Врятую, але така умова: на панщину кріпаків не гнати, не бити, а за ліки тисячу карбованців готівкою. За місяць, пане, будете як жердина.

Вагається поміщик. Хочеться йому вилікуватись, але умова непідходяща.

– Слухай, голубе, – благає Самойлович, – не забирай ти в мене останньої радості. Люблю я попоїсти і люблю з кріпачками своїми побалакати, нагаєм по спинах їх погуляти. Краще я дам тобі за лікування десять тисяч золотих, а хлопів, вражих синів, битиму!

– Ні, так буде, як я сказав.

Умовляв, умовляв поміщик – врешті згодився. Не хотілося йому наглої смерті.

– Тепер, – каже Шевченко, – напишіть мені розписку, що згодні лікуватися і ніяких претензій потім до мене не матимете. І, звісно, згадайте в тій розписці за тисячу золотих.

Написав поміщик розписку, зітхає.

– Ой, не вірю я в твої ліки. І хто вже тільки не брався за це, не допомагає. Може, десь за морем і є знахар, що зарадив би моїй біді, так не знаю дороги.

– Не журіться, пане. У вас під боком є такий знахар, кращого не треба… Тільки одягайтесь у селянське вбрання, бо панів цей знахар не лікує.

Одягнув лакей на пана Самойловича свиту, штани полотняні, постоли… Сів Тарас Григорович з паном на бричку, поїхали.

Недалеко Качанівки хутір був, а на тому хуторі панська гуральня. Тяжко працювали там кріпаки. Наглядав за ними управитель, німець. Високий на зріст, руки – як ті ломаки. Ходить по гуральні з нагайкою, кріпаків шмагає. До цього управителя й привіз Шевченко пана Самойловича. Вийшов німець до своїх гостей, очима лупає. А Тарас Григорович в академії вчився, і по-німецькому, і по-турецькому розмовляти вмів.

– Прийшов я до вас, добродію, по допомогу, – звернувся він до управителя. – У мого приятеля є кріпак, лежень і гуляка. Тільки їсть та спить. Геть чисто заплив жиром… Так я оце привіз його до вас, може, навчите, як на білому світі жити. Зробіть з нього робітника путящого – дам вам тисячу карбованців… П'ятсот сьогодні, а решту – через місяць, як виб'єте з нього лінощі…

Почув управитель про гроші, засміявся радісно:

– Гут! Гут!

Підійшов до Самойловича та тиць нагайкою в пузо:

– О, яка жирна свиня.

А Самойлович по-німецькому не розуміє, про що домовився Шевченко, не знає. Тільки, як побачив нагайку, почав кричати:

– Як ти смієш мене, дворянина, зневажати!

– О, він ще й вередує, – каже управитель по-німецькому.

Та як почав шмагати Самойловича нагайкою. Той, як вуж, звивається, лементує:

– Рятуйте, хто в бога вірує!

Та хто ж буде рятувати, коли всі німця бояться. А Шевченко стоїть, посміхається:

– Ну як, пане Самойловичу, добре нагай по спині гуляє та лойок зганяє?

Через місяць знову прийшов Тарас Григорович на гуральню, питає управителя, як там ледар, чи навчився працювати.

– Гут! – відповідає німець, – працює за трьох, але схуд дуже…

Зайшов на подвір'я, дивиться Тарас Григорович, стоїть біля казана робітник, сухий, як жердина. Помітив Шевченка, кинувся до нього і давай благати:

– Рятуйте мене з цього пекла, бо я тут загину! Лишилися на мені самі шкіра та кістки…

Засміявся Шевченко:

– От бачите, пане Самойловичу, вилікувались. Не треба було нікуди й їздити, лікар під боком. Тепер аби ще одне ваше бажання здійснилось – аби знайти таку сучкувату палицю…

– Навіщо палицю? – перебив його Самойлович. – Вік житиму – нікого пальцем не зачеплю.

Тепер я знаю, почім ківш лиха. Прошу вас, Тарасе Григоровичу, визвольте мене з цього пекла.

Заплатив Шевченко управителю гроші, подякував за лікування. Повернувся пан у свій маєток – ніхто не впізнає його. Навіть дружина зреклася.

– Геть! – кричить. – Ти не мій чоловік! Ледве вмовив її Самойлович. Пожив він трохи вдома, відгодувався і почав гніватися на Шевченка, як той смів, мовляв, над дворянином збиткуватися.

Почув про це Тарас Григорович. Прийшов знову до Самойловича і каже:

– Ти мені розписку дав? Дав! От я тебе й вилікував. І можеш до мене всіх панів на лікування присилати, нікому не відмовлю. Я чоловік добрий!

Почервонів Самойлович, замовк і більше не нарікав на Шевченка. Та, мабуть, не сподобались панам поетові ліки, бо більше жоден поміщик не просив у Тараса Григоровича допомоги. Обминали його пани десятою дорогою.

Славився колись між панами поміщик Галаган. Ніхто не міг так, як він, над кріпаками знущатися. І все з примовками, з жартами. Бувало, шмагають якогось бідолаху різками на стайні – Галаган уже тут як тут. Стоїть, кепкує. Полюбляв, клятий, щоб усе пишно було, незвичайно. Ката завжди в червоне одягали, а він відійде від своєї жертви, розженеться як слід, біжить і кричить:

– Бережися, кат катує! За непослух карає!

Підскочить до нещасного, вдарить з усієї сили і знову відбігає.

Кріпак голосить, стогне, просить пана помилувати. А Галаган тільки посміхається.

Зійдуться, було, до гурту пани та все дивуються, допитуються в Галагана:

– І як то ви зуміли мужиків до рук прибрати? Вони й слухняні у вас, і працьовиті…

Посміхається Галаган задоволене, панянкам підморгує:

– Та в мене з хамами коротка розмова. З мужиком треба по-мужичому. Він благородного слова все одно не зрозуміє…