Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

class="book">Почули люди пісню, повиходили з церкви, оточили кобзаря, слухають. Дивується піп, куди це прихожани поділись, чого храм божий порожній. Підібгав свою рясу і мерщій на паперть. Глянув – очам віри не йме. Сидить старий кобзар, біля нього Шевченко і виспівують бунтівничі пісні. Ні панів, ні самого царя-батюшку не милують. Підскочив піп до кобзаря, ногами тупає, кричить, аж захлинається:

– Геть від храму божого, щоб і духу твого, старий пройдисвіте, не було! Не слухайте його, раби божі, це посланець диявола… Чи знаєш ти, що цар – помазаник божий, і ми за нього мусимо день і ніч молитися? А ви, – звертається піп до Тараса Григоровича, – культурна людина і таке чините. Вам би треба навертати рабів божих до покори й смиренності, а ви що робите! Зараз же йдіть до мене сповідатися… Я вам гріхи відпущу.

Почав піп заганяти до церкви кріпаків, щоб ішли службу божу слухати. А Тарасу Григоровичу ще раз наказує:

– Ви ж після служби одразу до мене на сповідь… Як вас земля носить, такого грішника!

Пішов піп у церкву. А Тарас Григорович лишився біля старого кобзаря. Посідали рядком, гомонять.

Падає на землю іней з дерев. Холодно. Вітряно. Прикриває кобзар ноги полами латаної-перелатаної свитини, натягає на вуха драну шапку:

– Ой, морози вдарили, – бідкається, – таких давно не було…

Мовчки встав Тарас Григорович, зайшов у церкву і виніс старому шубу, лисячим хутром підбиту, та смушкову шапку нову.

– Оце вам, дідусю, одежа. Тепер не замерзнете… Ідіть відпочивайте. А ще візьміть сто карбованців, може, згодяться.

Надів старий шубу, дякує, гроші сховав у кишеню, попрощався і пішов своєю дорогою.

А тут саме служба скінчилася. Люди почали розходитись по домівках. Тарас Григорович підійшов до попа:

– Хочу, – каже, – посповідатися!

Піп радіє. Давно вже він намагався затягнути Шевченка до церкви, та все марно. Аж ось поталанило.

– Нарешті й ви схаменулися, – голосно промовляє піп, так, щоб люди чули, – всі ми грішні, але тим, хто покається, буде легше.

Почав піп сповідати Тараса Григоровича.

– Грішний? – питає.

– Грішний, батюшко!

– А чим грішний?

– І словом, і ділом, і думками. Самого царя й панів лаю за те, що людей мордують. Звечора лаю. Прокинусь уранці й знов осоружних згадую, погибелі їм бажаю.

– Великий гріх на душу свою береш, – одказує піп, – великий гріх. Усяка власть від бога. Наше діло коритися й слухати начальство… Покайся, і я відпущу твої гріхи.

– Я ще не все розповів вам, батюшко, – зітхає Тарас Григорович, – є в мене ще один гріх. Узяв чужий одяг не питаючись.

– А де ж ти його подів?

– Віддав старцю убогому!

– А ти не останню одежину взяв у чоловіка? –

розпитує піп.

– Ні, батюшко, у того чоловіка добра повна хата, тільки він скупий дуже, жебраку й шматка хліба ніколи не дасть.

– Ну так ти добре діло вчинив, раб божий. Прощаю і розрішаю. Так і надалі роби…

– А ви на мене не гніваєтесь? – допитується Тарас Григорович. – Не лишаєте на мені гріха?

– Ні, всі твої гріхи прощаю. Амінь.

Подякував Тарас Григорович попу за сповідь і пішов. Кинувся піп одягатись – нема шуби, нема й шапки смушкової. Шукали, шукали – ніде нема. Тоді піп здогадався. До самого вечора просидів у церкві, поки попадя одежу принесла. Сміху було на все село. Сміялись і старі, й малі.

З того часу піп уже ніколи не пропонував Тарасу Григоровичу сповідатися та каятися в гріхах.

ХИТРИЙ СВАТ

Сталося це у селі Васківцях. Прийшов до пана Скоропадського парубок із своєю нареченою просити дозволу на одруження. А тоді було так: благословить пан – твоє щастя. Відмовить – нічого не вдієш. Кланяються молодята та пана благають.

– Похвально, похвально, – каже їм Скоропадський. – Я вас благословлю, ще й відро горілки дам на весілля. Тільки й ви мою волю увольте… Ти, дівчино, виходь заміж за мого кучера, а ти, парубче, одружуйся з економкою…

Дівчина в плач, парубок стоїть ні живий ні мертвий. Економка сліпа й горбата, а кучеру більш як дев'яносто років. Дивиться пан на молодят, регоче.

– Так чого ж ви не хочете до вінця йти?

– Пане, – просить парубок, – віддайте за мене цю дівчину, я кохаю її…

– Геть! – закричав Скоропадський. – Я сказав своє слово… Ще раз прийдете – тебе в солдати забрию, а дівку продам пану Крутовському. Цуценят доглядатиме…

Ідуть молодята від пана, за слізьми дороги не бачать. Де правди шукати, не знають.

– Як отак жити, – каже парубок, – краще руки на себе накласти…

Коли це навстріч іде старий кобзар з кобзою за плечима. Біля нього хлоп'я невелике, за свитину тримається.

Зупинився кобзар біля молодят.

– А чого це ти, моя ясочко, так побиваєшся? – звертається до дівчини.

Розповіли про свою біду нещасні молодята, питають ради в старого.

– Що я вам скажу, діти мої, – відповідає кобзар, – ідіть на сусідній хутір, онде під гаєм, там зараз Тарас Шевченко живе – Кобзар над усіми кобзарями… Він, напевне, знає, як вашому горю зарадити…

Кинулись парубок з дівчиною на хутір. Розпитують у людей, як Шевченка знайти.

– Он там, – показали їм на хату, очеретом вкриту, – він картини малює і всім бідним допомагає…

Зайшли молодята в