Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

Тільки вимовив ці слова Шевченко, як зашелестіло вусате колосся пшениці, залопотіли листом високі дуби, зашептали зелені трави:

– Хай слово твоє панів спопеляє, неправду карає… Іди, мій сину, борися за волю рідного краю… Та пам'ятай, нелегкий ти шлях обираєш. І як, бува, зневіришся в своїй силі, одступишся од свого народу – пропаде мій дарунок… Не матиме твоє слово ні вогню, ні снаги великої…

І стихло все. Знову гуляє вітер по полю, котить золотаві хвилі, шумлять дерева, половіють жита високі…

Постояв Шевченко серед шляху і пішов між народ. Поніс свої вірші пломінкі, що панів вогнем спопеляли, кликали бідний люд на борню за волю і правду. Почув їх цар і наказав закувати Шевченка в кайдани. Хотів, бач, неситий, щоб покаявся поет, щоб втратили свою чарівну силу його невмирущі вірші.

Тільки даремно сподівалися багатії на поетове каяття. До самої смерті пам'ятав Тарас Григорович віще слово землі рідної й ніколи не схиляв голови перед неправдою. Отож довіку, поки сяятиме над рідним краєм яскраве сонце, пломенітимуть вірші Тарасові, до правди і щастя людей вестимуть.

Жив колись на Україні граф Бузиновський. Паскудне, заздрісне серце мав він у грудях. А що вже був підступний та жорстокий – і розповісти важко. Багато він зла вчинив людям. І від того страшно було графові. Здавалося йому, ніби кріпаки хочуть спалити маєток, скарби викрасти, а його, Бузиновського, вбити.

Не було такого дня, щоб він не мордував людей, не глумився над ними. Бувало, накаже гайдукам зігнати кріпаків до маєтку, вийде на ганок і починає варнякати:

– Я ваш пан, і ви мусите мені коритись, виконувати моє перше-ліпше бажання. Чуєте, це кажу вам я, граф Бузиновський! Ви бажаєте мені лиха. А я вас і хлібцем годую, і штанці ви з моїх конопель носите…

Отак міг Бузиновський розпікати людей з ранку до пізньої ночі. Розпікає, розпікає, а потім сам за серце вхопиться і репетує:

– Це вони навмисне мене дратують, хочуть у могилу звести… Ой, моє серце…

Та так жалібно стогне, так своє кобиляче лице скривить, ніби не він людей катує, а вони над ним, бідолахою, знущаються. А гайдуки та лакеї бігають біля графа, холодну воду до чола прикладають, вином міцним поять.

Стоять люди, голови похиливши, сумні, мовчазні, зажурені. Переступають з ноги на ногу, зітхають важко. Збиткується над ними підлий Бузиновський, та нічого не вдієш – граф.

А той не вгаває:

– Ось вони – призвідці! Хочуть мене з білого світу звести… Так дайте їм, мої вірні слуги, доброї прочуханки… Не жалійте лози, не жалійте сили своєї…

Налетять гайдуки на селян, схоплять кілька чоловік і починають шмагати вимоченими в розсолі різками. А Бузиновський дивиться, прицмокує задоволене та все примовляє:

– Ось так… Ось так… Бийте, бийте, не жалійте… Хай знають гайдамаки, як графу Бузиновському серце вражати…

І тут же знову починає людям вичитувати, жили з них витягати:

– Бачите, як я за вас турбуюсь, як розуму навчаю. А ви на мене гніваєтесь, недобрим вважаєте…

Скаже – і за серце хапається, падає, мліє. Оговтається трохи – і знову гайдуки людей шмагати починають.

Страждали люди, терпіли отаку наругу. Дехто тікав світ за очі в дикі степи, в байраки. Бо краще жити з вовками, ніж з такими виродками, як граф Бузиновський.

Довідався якось про графські витівки Тарас Григорович Шевченко і прийшов у село. А Бузиновського саме за серце вхопило – кріпаків своїх катував. Постояв Тарас Григорович, подивився, послухав графські проповіді. Тоді підійшов до Бузиновського й питає:

– А де ти взявся на землі, така паскуда, така нікчема, така бридота? Чого тебе люди до цього часу не заплювали, в грязюці не втопили?

Злякався Бузиновський, пополотнів, бо ще ніколи й ні від кого не чув він правдивого слова. Сидить, труситься, а гайдуки один на одного поглядають: не знають, що й робити. Схопити незнайомця страшно. Адже він у панський одяг вбраний, тож, певно, пан великий. Самого Бузиновського не боїться…

Повернувся тоді Тарас Григорович до гурту, скрушно похитав головою.

– Як вам, добрі люди, не сором отаку гниду на своїй шиї тримати й не роздушити?! Як ви можете терпіти отаку наругу над собою, над своєю честю?!

Підійшов Шевченко до кремезного селянина. Той стоїть, тримає в руках штани – тільки що йому добре гайдуки всипали

– І не соромно тобі, такому міцному, кремезному, підставляти свою спину під нагайки!

Почервонів селянин, опустив голову, мовчить. А хтось з гурту озивається:

– Та наш пан хворий… Рука на нього не здіймається. Ще вмре, ніхто не хоче гріха на душу брати…

– Хворий? – здивувався Тарас Григорович, – так ми його зараз вилікуємо… Ану, беріть графа Бузиновського, покладіть гарненько. Боїтесь? Ну так я сам полікую…

Узяв Тарас Григорович в гайдука ремінну нагайку та як почав графа Бузиновського вздовж і впоперек міряти! Той упав, верещить, як в'юн, звивається.

А Тарас Григорович добре відшмагав графа, плюнув на нього і каже людям:

– Яз нього півшкури спустив, а решту, як він не порозумнішає, ви знімете…

Кинув Шевченко нагайку – і пішов з села. Довго лежав граф Бузиновський, плакав, за серце хапався. А на другий день утік з села, бо соромно йому було людям в очі дивитися, та й боявся, аби кріпаки не зробили так, як Шевченко навчив.

Понад усе любив Шевченко простих людей. І завжди захищав їх – не боявся ні царя,