Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко
– Ходімте, – схопився Тарас Григорович. – Побалакаємо з вашим паном ще раз.
Опинаються молодята. Це ж пан побачить їх у маєтку – розгнівається і тоді вже напевно розлучить.
– Вовка боятися – в ліс не ходити, – заспокоює їх Шевченко. – Спробуємо… Заходьте ви перші, а я за вами…
Тільки-но хлопець з дівчиною ступили на поріг у панському маєтку, кличе Скоропадський гайдуків:
– Хапайте молодого та зараз же в солдати. А молоду на стайню. Різками почастуйте добре… Ти бач, які нахабні!
А Тарас Григорович вийшов наперед і каже:
– Молодого в солдати, молоду на стайню, а свата куди?
– Це ви, Тарасе Григоровичу, – розгубився Скоропадський, – прошу, прошу до нашої господи… Яким же це побитом ви сюди потрапили?
– Та не знаю, як і сказати, – відповідає Шевченко, – прийшов до вас сватом, хочу оцих молодят одружити… Я б і не згодився, але є в мене одна думка… Ремствують на мене пани, тільки й чую, мовляв, ненавидиш нас, картаєш, бо сам з мужиків вийшов… Подумав я – й справді. Негарно виходить… Усе лаю та нарікаю на панів! А як же їх не лаяти? Скільки ходжу по Україні, не бачив жодного доброго пана. Людей у ярма позапрягали, знущаються. А оце почув від людей, ніби таки є добрий пан – Скоропадський. Буцім, полає він, полає, а тоді й пожаліє… От і згодився я стати сватом оцих молодят, дай, думаю, подивлюсь на доброго пана та й вірша про нього напишу… І, може, перестануть на мене благородні пани ремствувати…
Слухає Скоропадський, червоніє, очима аж пече своїх кріпаків. Та боїться при Шевченкові гнів показувати.
– Правду вам, Тарасе Григоровичу, розповіли, – каже улесливо, – люблю погримати, а тоді й пожалію…
Зняв ікону Скоропадський, підійшов до молодят.
– Благословляю на шлюб, багатства й щастя бажаю…
А сам тихенько, як ота змія, сичить:
– Підождіть, вражі діти, здихаюсь свата, я вас так благословлю, що й правнукам закажете…
Підійшов Тарас Григорович до Скоропадського, поплескав по плечу:
– Нарешті і я доброго пана побачив на своєму віку… Тепер на весіллі погуляю, подивлюсь, як молодята танцюватимуть… А може, ви, пане Скоропадський, і на волю їх відпустите, так я б написав про вашу добрість цілу поему… Чи, може, жаль вам?
Почервонів Скоропадський ще більше:
– Хай буде по-вашому, Тарасе Григоровичу, відпускаю їх на волю…
Тут Шевченко дістає з кишені гербовий папір, ручку, чорнило. Він завжди це при собі мав.
– Давайте, – каже пану, – все по закону зробимо.
Нікуди подітися Скоропадському. Відпустив молодят на волю. Ще й на весілля по десять карбованців дав. Скоро й весілля відгуляли. Тарас Григорович теж прийшов, випив по чарці з кріпаками. Першу за здоров'я молодої, другу за здоров'я молодого, а третю чарку підняв та й каже:
– Вип'ємо за те, щоб ми завжди були від панів розумніші й хитріші і повиганяли їх геть із своєї землі!
Довго тоді згадували про це весілля у селі. І прозвали Шевченка «хитрим сватом».
НАЙКРАЩІ ЛІКИЯкогось літа гостював Тарас Григорович у Качанівці. Малював там портрети, вірші писав, з селянами розмовляв, про життя їхнє гірке розпитував. Бідкалися кріпаки. З усіх навколишніх сіл приходили на панів скаржитись, просили поета лихові їхньому зарадити.
Найгірш бідували кріпаки пана Самойловича. Примушував осоружний пан працювати їх і в свята, і в будні. Але й цього йому було замало, наказав, клятий, своєму осаулі гнати людей вночі на панщину.
– Хай працюють, іродові душі! А хто не скориться, – на стайню…
Ішли вночі жінки й чоловіки на поле, діток малих із собою брали… Жали пшеницю чужу.
Дізнався про це Шевченко, вирішив піти до Самойловича в маєток. Довго чекав на подвір'ї, поки прийме його пан. Нарешті відчинилися двері, вийшов лакей у блискучому кунтуші.
– Їх благородіє запрошує вас до кабінету.
Стіни в кабінеті дорогими картинами завішані, підлога килимами вистелена. Лежить Самойлович на дивані й курить довжелезну люльку. Біля нього сидить козачок, віялом махає. Глянув Шевченко на пана й зупинився вражений. Очі в Самойловича жиром заплили, щоки – ніби в кабана годованого, живіт – як велетенські ночви… Дивиться й пан на Шевченка, очицями кліпає.
Мовчать обоє. Пригадалося Тарасу Григоровичу його дитинство. Ось так і він колись сидів біля пана Енгельгардта, люльку йому подавав, усі примхи виконував.
– Чого зволите? – обізвався поміщик кволим голосом. – Може, щось цікаве повідаєте чи бесідою освіченою порадуєте.
А Шевченко був метикований. Розум мав вигадливий, світлий.
– Прийшов до вас, пане Самойловичу, – починає здаля, – познайомитися, поговорити, портрет з вас намалювати, щоб усьому світові показати славного нащадка старшинського роду.
До вподоби ці слова Самойловичу. Підняв трохи голову, наказав козачку подати води кухоль.
– Та швидше повертайся, бидло погане, наче не своїми ходиш! – крикнув на хлопця. А тоді знов до Шевченка. – От якби знайшлася мудра людина й вигадала таку палицю сучкувату, щоб ударив одного хлопа по спині, а в усіх боліло. Нема вже здоров'я, а то я б навчив своїх кріпаків шанувати моє слово…
– А чим же ви хворі? – цікавиться Шевченко.
– Помираю, – зітхає пан, – де не лікувався, у кого не був – усе марно. Запливаю геть-чисто жиром. Оце приїхав з Кавказу, був на водах. Не допомогло. Певно, помирати доведеться. А не хочеться… Скільки в мене індиків,