Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

кайдани, поклонився він людям, гукнув: «Не журіться, брати мої, воля прийде!»

Ледь почала ходити Катря, прийшли з панського двору, на роботу кличуть:

– Іди, Катре, хоче пан, щоб ти в нього покоївкою була…

– Не діждеться він, – гукнула Катря не своїм голосом, – не піду я до нього, клятого! Мамо, тату, не плачте за мною, не побивайтесь… Як жити в отакому пеклі – краще вмерти.

Вискочила Катря з хати, подалась у степ. Біжить, не розбираючи дороги, сама не знає куди, аби подалі від пана, від його гайдуків. Збігла на Михайлову гору, прихилилась до старого дуба, за слізьми й світу не бачить. Коли чує, женуться за нею посіпаки панські.

– Не дамся я вам у руки живою! – крикнула дівчина. – Краще смерть, ніж наруга!

Зняла Катря з себе червоний пояс та на дубі й повісилась. Набігли гайдуки, постояли, подивились і пішли назад до пана з порожніми руками. А дівчину кріпаки зняли, поплакали над нею та тут-таки під дубом і поховали.

Збігло кліька років. Пан Кисіль на людей гримає та все докоряє:

– Що, волі захотіли? Пройдисвіта Шевченка слухали? Бач, нема про нього ніякої звістки. Цар-батюшка жартувати не любить.

Тільки марно радів пан Кисіль. Знайшовся Тарас Шевченко. Приїхав у село – і до Киселя в гості. Пан саме в церкві був, гріхи свої відмолював. Підійшов до нього Тарас Григорович, питає грізно:

– Ти навіщо дівчині життя занапастив? Гадаєш, як братів у солдати віддав, а коханого на ярмарку продав, так нема в неї захисників? Буде тобі незабаром страшна кара, ніякими молитвами не врятуєшся!..

– Геть звідси! – верещить пан. – Ти мужик, і не тобі нас, благородних дворян, учити!.. Твоє щастя, що стоїш у божому храмі, а то б я спустив тобі різками шкіру.

– Ще побачимо, пане, хто без шкіри лишиться.

Настала ніч. І раптом як загуркотить грім, блискавиці, наче мечі, розкололи навпіл небо. Здригнулась земля – і спалахнув панський будинок, немов велетенська свічка, зайнялися скирти хліба, стайні, комори…

На ранок все стихло. Там, де вчора стояв маєток, лишилася купа попелу. Згорів у страшному вогні пан Кисіль разом із своїми гайдуками, позбувся не тільки шкіри, а й самого життя.

Справдилося слово Тарасове.

ЗУСТРІЧ З ЦАРЕМ

Дуже багато клопоту завдав Тарас Григорович царю. Тільки настане день, жандарми й доповідають:

– Ваша величність, селяни бунтують, вимагають землі, волі, палять панські маєтки. І збурює їх своїми віршами поет Тарас Шевченко.

Гнівається цар, гупає кулаками по столу:

– Зловити Шевченка, кинути у в'язницю – у найглибший і найміцніший каземат!

Розбіглись жандарми по всій Україні виконувати царський наказ. Схопили Тараса Григоровича. Зрадів цар, жандармам медалі вручає, дякує за вірну службу. «Тепер, – думає, – житимемо спокійно, безтурботно».

Через кілька днів викликає цар головного жандарма, питає:

– Як справи? Тихо в моєму царстві, ніхто не бунтує селян?

– Ваша величність, – скаржиться жандарм, – нема спокою в царстві, палають панські садиби, бунтують мужики… І у всьому винен цей поет Тарас Шевченко.

– Як? – здивувався цар. – Хіба Шевченко на волі?

– Та Шевченко у в'язниці, – відповідає жандарм, – але ж його пісні на волі, ось вони й не дають нам спокою. І ніхто не в змозі ті пісні виловити й за грати кинути.

– Треба їх знищити!-грізно наказує цар.– Щоб через день-два про Шевченкові пісні ніхто й не згадував!

– Ваша величність, – озивається жандарм, – тих пісень знищити ніяк не можна, бо тоді доведеться всіх селян – і чоловіків, і жінок, і малих дітей – кинути у в'язниці. А хто на панів працюватиме?

– Що ж нам робити? – питає цар розпачливо. – Сьогодні поміщиків убивають, завтра до мене доберуться. І все це через якогось там Шевченка!

Бігає цар по кабінету, як навіжений, та все думає, як би його врятуватися від народної помсти. Раптом зупинився й наказує жандармові:

– Веди мене до Шевченка, я сам з ним поговорю.

Прийшов цар у каземат, а Тарас Григорович сидить і щось записує в свою книжечку. Глянув на царя й знову пише. А цар постояв мовчки, потім і каже:

– Слухайте, Тарасе Григоровичу, зайшов я до вас поговорити по щирості. Жаль мені вашої молодості, таланту, згниєте ви у в'язниці, не зазнавши ні щастя, ні радості.

Сипле цар словами, виспівує, наче той соловей:

– Ви людина розумна, освічена. Забудемо минуле, наділю я вас маєтком, золотом, почестями. А ви славитимете в своїх віршах мою імперію, кріпаків до покори закликатимете, панам та мені, царю-государю, коритися навчатимете їх.

Глянув Шевченко на царя, засміявся:

– Не купиш ти мене, царю, ні маєтком, ні золотом.

– Так тоді згниєш у казематі! – закричав цар.– Гут довіку й залишишся!

– Та краще вже у в'язниці гнити, – відповів Шевченко, – ніж запроданцем стати. Ти гадаєш, царю, посадив мене в кам'яний мішок – і врятувався? Ідуть мої думи, ідуть мої пісні крізь кам'яні стіни до братів знедолених, їх на борню підіймають! А ти, царю, забирайся геть із своїми дарунками, із своїми обіцянками!

І наказав тоді цар заслати Шевченка на край землі, у степи безлюдні, заборонив йому малювати й вірші писати, аж доки не покається. Доки не згодиться царю вірою-правдою служити.

Довго чекав цар Шевченкового каяття. Та все листи поетові слав, умовляв схаменутися. Тяжко було Тарасу Григоровичу на засланні, проте він ніколи не нарікав на свою долю. І на листи царські не відповідав. Тільки раз, коли вже дуже набрид йому цар