Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

Пани сидять ні живі ні мертві. Тільки очима кліпають та тремтять, як у пропасниці.

Повернувся Шевченко і пішов з маєтку. Довго сиділи пани, не могли отямитись. А тоді як зарепетують:

– Справника! Жандармів! Тут був Шевченко… Ловіть Шевченка!..

– Та він же вмер, – розводить руками справник, – і бумага з печаткою є від государя.

– Ловіть, – гукають, як навіжені, пани, – бо нам тепер довіку життя не буде.

Довго полювали на Шевченка жандарми, нишпорили по селах, та так нікого й не знайшли.

Зібралися тоді пани на раду й вирішили звільни-ти-таки селян від кріпацтва, бо дуже злякалися Тарасового гніву.

Поховали Тараса Григоровича Шевченка над широким Дніпром, на високій горі. Звідси видно, як котить старий Славута могутні хвилі, як б'ють вони у піщані береги, немов хочуть вихлюпнутися на безкраї лани золотої пшениці. Приходили на Кобзареву могилу люди з усіх кінців України, виливали тут свої жалі, скаржилися на панську кривду.

– Скажи нам, Тарасе, озвися хоч одним словом, – благали прибулі, – чи довго ще на цім світі катам панувати, чи скоро запалає земля і горе наше впаде страшною карою на панські голови?

І тоді всю Україну облетів Шевченків невмирущий заповіт, що кликав знедолений люд повстати, порвати кайдани й здобути собі жадану волю.

Заметушилися пани, збираються до гурту, радяться. Чують, кляті, що скупчуються над ними чорні хмари, вдарять громом, викрешуть страшні блискавиці. А тут по всій Україні чутка пройшла: всі, хто не хоче панам коритися, – йдіть до Тарасової могили. Там закопано священні ножі.

Ще більше занепокоїлися поміщики. Посилають телеграми губернатору, просять прислати військо для охорони, зброї вимагають. Зібрались якось на раду найбагатші поміщики – Лукашевич, Саєнко, Галаган та інші.

– Поки ми будемо війська чекати, – кричить Лукашевич, – мужики відкопають священні ножі й усіх чисто виріжуть.

– Так що ж робити? – питають злякано пани. – Де шукати рятунок, поміч?

– Як де? – не вгамовується Лукашевич. – Давайте сьогодні вночі підем на могилу цього заводія Шевченка й самі відкопаєм священні ножі… Мужики залишаться без зброї. От і порятунок.

– Правильно! – галасують пани. – Мудре рішення!

Дочекались пани темної ночі – зібралося їх чимало – взяли лопати й рушили розкопувати Тарасову могилу. Темно навколо. По небу повзуть чорні хмари, ніде ні зірки, ні вогника.

Прийшли пани до могили, вилізли на самий вершечок, стоять, трусяться від страху. Один Лукашевич не боїться, всіма верховодить, усім наказує:

– Давайте копати, час не жде, скоро й світанок. А там прийдуть хлопи, перешкодять нам.

Розкопують пани Тарасову могилу, шукають священні ножі. А внизу грізно гримкотить хвилями Дніпро, наче гнівається, – панам погрожує. Вітер несподівано піднявся, зашуміли дерева, пустився густий дощ.

– Не зважайте! – гукає Лукашевич. – Розкопуйте могилу. Шукайте ножі.

Стараються пани, працюють. Коли це котрийсь пан як зойкне:

– Руки в мене відібрало, пальцем поворухнути не можу!

Хотіли пани тікати, та ніхто не може й кроку ступити Ноги поприростали до землі, руки закам'яніли – ні підняти, ні опустити їх.

Всю ніч простояли пани, немов кам'яні ідоли, над могилою. Налітав на них вітер, засипав піском очі, періщив дощ, лупцювали гілками дерева. А пани стояли німі й непорушні.

Вранці, коли виглянуло сонце, поприходили до Тарасової могили люди. Схопили закам'янілих панів і поскидали в глибоке провалля.

З того часу, як не злували пани, а ніколи більше не наважувалися ходити на Тарасову могилу.

Рознеслася по всій Україні сумна звістка: «Помер Кобзар – і тепер ніколи вже не озветься до народу своїми піснями…»

Пани повеселіли, справляють гучні бенкети, ллють вина рікою. Тепер, мовляв, знущатимемось над селянами, як захочемо. Нема вже їхнього заступника, нема оборонця…

А люди посмутніли, ніде не почуєш ні пісні веселої, ні слова жартівливого. І гаї похилились в глибокій зажурі, і верби кучеряві плачуть над ставами, розпустивши до самої води свої пишні коси…

Та невдовзі прийшла інша звістка. Не вмер Кобзар. Це пани вигадали, щоб людей, і ліси, і степи широкі засмутити. Живий Шевченко. Тільки заслав його цар далеко в Сибір, за високі гори, прикував до кам'яного стовпа залізними ланцюгами. І лишив на поталу диким птахам та звірам. Але не кориться Тарас цареві. Напружує свою силу, пробує розірвати кайдани, вирвати з землі кам'яний стовп. І вдень і вночі дзвенять ті ланцюги. Похилився вже стовп, скоро на землю звалиться. Спадуть незабаром кайдани з Кобзаревих рук. І тоді повернеться він на Україну до свого народу.

І ще говорили люди: впаде стовп – і тієї миті загинуть усі пани й цар їхній. Оживуть степи, ліси, гори.

Раділи люди, чекали на повернення Кобзаря, готували йому в кожному селі пишну зустріч.

Тільки пани не вірили, сміялися, кепкували:

– Аякже, прийде ваш бунтар .. Чекайте… Він давно вмер, нема його й не буде. А ви довіку скнітимете, перед нами, панами, запобігатимете. І діти ваші в ярмі ходитимуть, на нас працюватимуть. І онуки ваші…

Та не вгадали пани. Самі загинули, як руді миші. А хто вцілів – повтікали світ за очі, за моря-океани…

І повернувся на Україну славний Кобзар. Стоїть він на високій горі, дивиться на рідну землю, милується безкраїми степами, дніпровськими плесами, густими лісами та дібровами… А навколо шумить золота пшениця, хлюпає щедрим прибоєм до поетових ніг, низько вклоняється безсмертному Кобзареві.