Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

– Навіщо? Адже вони й так хижі, як вовки, і лякливі, мов шакали… Хай вони йдуть до бая і передадуть мої слова… А ти житимеш зі мною…

Так Мамек зостався в акина Тарази. Щодня мудрий акин вчив його читати книги, розповідав дивні історії. Дуже полюбляв хлопчик співати, особливо пісні, які кликали на бій за волю. Ті пісні складав акин Тарази. В серці акина горів невгасний пломінь. І щедрий акин Тарази вділив частку того вогню, того неоціненного скарбу малому Мамеку.

Підріс Мамек, узяв до рук домбру – і пішов від аулу до аулу, поніс своєму народу горді, вогненні пісні. І ввесь степ відгукнувся на ті пісні – піднявся бідний люд проти баїв.

…Давно те діялось. Але не забув безкраїй степ сміливих борців, які принесли йому волю. Не забув він і мудрого акина Тарази, співця з далекої України.

Колишеться від вітру стара верба, шелестить зеленими вітами, ніби розповідає про якісь хвилюючі незабутні події. Ніколи не заростає стежка до неї, приходять сюди люди щодня, щогодини, прислухаються до того тихого шелесту.

Про що ж шепоче їм кучерява верба? Мабуть, про того, хто посадив її серед безкрайого степу, та про щире і незрадливе кохання хороброго Махамбета й красуні Дамелі.

Ні кінця ні краю немає степові. Рання весна заквітчує-його барвистими тюльпанами, зеленими травами, і тоді спалахує він мінливою веселкою. Та недовго триває цвітіння. Весна мандрує кудись далі, а натомість приходить жарке літо із спекою, суховіями. Никнуть до спопелілої землі тюльпани, хилиться запашна трава.

Спливали весни одна по одній. Але не марніла краса молодої Дамелі. Знали про неї в найглухіших аулах, недарма стільки пісень присвятив красуні молодий джигіт Махамбет. Щиро і вірно кохав він свою Дамелю, їй складав найкращі пісні, їй навіки віддав своє серце. Мріяв Махамбет про той час, коли назве дівчину вірною дружиною і приведе її в свою юрту. Та скоїлась біда. Дізнався про вродливу Дамелю старий підступний бай Хасан і захотів узяти її собі за дружину. Хто міг заперечити багатому баєві, як усі в аулі заборгували йому? Хасан покликав до себе батька Дамелі, що теж позичав у нього гроші, й почав вимагати борг або… дочку.

Що міг відповісти батько нещасної красуні? Адже в нього ще були діти, їх треба було одягати, годувати. Тяжко зітхнув старий – і згодився. Хай буде Дамеля дружиною бая Хасана…

Та не згодився, не підкорився баєві джигіт Махамбет. Забрав він свою кохану й подався туди, де котить блакитні хвилі Кінгір. Там сподівалися молодята знайти рятунок.

Швидко летіли їхні коні, та ще швидше мчала погоня. Невдовзі наздогнали їх слуги старого бая і, хоч як боронився Махамбет, скрутили йому руки, забрали Дамелю й повезли в аул.

День і ніч сидів Хасан у своїй багатій юрті й вигадував найлютіші тортури, хотів страшною смертю скарати непокірних.

Рано-вранці слуги розстелили коло юрти дорогий килим, поклали пухкі подушки. Вмостився на них старий бай і наказав привести втікачів.

Гордо дивився на свого кривдника Махамбет, а поруч стояла його Дамеля. І ніхто не побачив на їхніх обличчях ні страху, ні каяття.

Суд скінчився швидко. Непокірні мусили загинути того ж таки дня.

Слуги почали одразу готувати місце для страти. Здавалося, ніщо вже не врятує хороброго Махамбета й ніжної Дамелі. Та несподівано з-за пагорба виринув якийсь невисокий кремезний чоловік з сучкуватою палицею.

– Акин Тарази! Акин Тарази! – радісно загомоніли люди, з надією дивлячись на прибулого.

Давно вже дійшла чутка до бая про мудрого акина Тарази, якого боїться сам цар, тому й заслав у їхні дикі степи. Знав бай і те, що з усіх аулів ходять люди до цього акина вирішувати свої суперечки, питати поради… «Слово акина Тарази чисте, як кришталь, світле, як день, і ласкаве, як весняне сонце»,– говорили казахи.

От бай і вирішив довести своїм землякам, що він мудріший і хитріший за цього акина. Не кваплячись піднявся Хасан з подушок і повагом рушив назустріч гостю.

– Акин Тарази справді мудрий, коли прийшов на суд з палицею… Хай вона й покарає свавільних, – улесливо заговорив бай.

Нахмурив високе чоло акин Тарази й гнівно спитав:

– Хто дав тобі, баю, право позбавити життя цих молодят? Адже ти відняв наречену в Махамбета? Ти нечесна й безсоромна людина!

Бай глумливо посміхнувся:

– Красуня належить тому, хто має більше золота… І як ніколи не зеленітиме ця палиця, яку ти тримаєш у руці, так ніколи Дамеля не належатиме жебракові Махамбету!

– Але ж ця палиця може зазеленіти! – відповів акин Тарази.

Почувши ці слова, бай зареготав і вигукнув:

– О, мудрий Тарази! Ти, певно, вважаєш старого Хасана за дурня й невігласа. Слухайте мене, казахи… Я, бай Хасан, дарую вам усі борги, віддаю своє майно і навіть повертаю цьому жебракові красуню Дамелю… Тільки нехай мудрий Тарази змусить зазеленіти свою палицю… А якщо ні – все ваше добро і ви самі станете моєю власністю. Чи згодні ви?

Люди мовчки дивились на Тарази, чекали, що скаже він, цей добрий сміливий акин.

– Згоджуйтесь! – озвався той.

І немов з одних грудей вилетіло:

– Згодні!

Акин Тарази вклонився, подякував за довіру. Потому викопав неглибоку ямку, ввіткнув у неї вербову палицю й попросив кухоль води. Навколо стояла тиша. Люди боялись поворухнутися. Нарешті принесли води, і Тарази почав поливати патика. Тієї ж миті на ньому з'явилися ніжні листочки й радісно залопотіли на вітрі.

Люди сміялися, обіймали одне одного, і тільки бай стояв чорніший від землі.

– Акин Тарази злий чарівник! – вигукнув він. – Його треба зв'язати й стратити!

Тоді наперед вийшов старий казах. Чимало зим і весен прошуміло над