Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

Далеко за обрій вигнув свою жовтаву спину безкраїй піщаний степ, укритий колючим бур'яном, низенькими деревцями саксаулу та блискучими солончаками. Тихо в степу, німо.

Тільки зрідка пройде караван верблюдів, видзвонюючи нескінченну пісню мідними дзвіночками. Та ще, часом, забреде якийсь табун коней чи отара овець в пошуках їжі. Поскубають зголоднілі тварини бліду, кволу травицю, яку ще не доконала спека, й ідуть собі далі…

І знову тихо в степу. Коли це раптом зчинився гамір по аулах. Жінки лементують, рвуть на собі коси, діти злякано припадають до матерів. То бай Момунбай карає непокірних за те, що ремствують нещасні бідаки на своє злиденне життя. Заманулося їм, бач, мати табуни коней та жити в шовкових юртах, як він, Момунбай. Позаздрили вони на його багатство. А хіба ж можна так, щоб усі були рівні, багаті й щасливі. Бідні мусять ввесь вік працювати на баїв. Той, хто не згоден з цим, повинен загинути. Так сказав Момунбай – і вже падають на жовтий пісок трупи бідняків. Ніхто не просить бая зглянутися, не чекає на його милість. Момунбай не звик до жалощів, за свої табуни, за свої багаті юрти ладен він знищити увесь люд.

Упав на пісок останній бунтар. І тоді бай запитав своїх охоронців:

– Я бачу мертвих злочинців, але не всіх… Де непокірний Мамек? Він, щоправда, неповнолітній, але теж мусить загинути… Це він складав про мене обурливі пісні… Я не раз чув, як він погрожував баям, як підбурював односельчан не слухатися моїх наказів…

– Могутній баю, – відповіли охоронці, – твоє слово сповнене мудрості, твоє бажання – закон для нас… Мамека немає серед покараних лише тому, що він пасе твоїх овець біля фортеці. Ти наказав послати його туди з великою отарою за непослух…

– Скачіть у степ, – наказав бай, – приведіть сюди Мамека і скарайте, дарма що він підліток… Коли не погасити бодай маленьку іскру, може спалахнути велика пожежа.

Мчать охоронці, щосили б'ють нагайками ситих коней – треба ж швидше виконати байський наказ. Аж ось і фортеця. Побіля неї, в долині, пасеться отара.

Під'їжджає передній охоронець до пастуха – малого хлопця в старому драному халаті й латаній-перелатаній шапці, заламує йому руки за спину й грубо валить на землю.

– Завіщо б'єшся? – вигукує Мамек. – Ти нікчемний байський попихач! Тебе проклинають усі люди степу.

– Щеня! – люто кричить охоронець. – Досить, наслухалися від тебе й твого роду усяких звинувачень… Тепер відповіси за все… Знай, батько твій уже мертвий. А зараз привеземо й твоє тіло і кинемо баю під ноги. Ніхто не врятує тебе від смерті!

Зблід Мамек на виду. Значить, немає вже в нього батька, лежить він перед юртою бая із своїми друзями-побратимами, а мати плаче, побивається над ним. Страшно стало хлопчику. Але він і знаку не подав.

– За кров, пролиту сьогодні, ви будете покарані, – крикнув голосно й плюнув охоронцю межи очі. І в ту ж мить волосяний аркан чорною гадюкою обвив тоненьку хлоп'ячу шию. Потемніло від болю в очах, закрутилось і провалилося кудись у безвість блакитне небо. Мамек упав на землю, й коні поволокли степом його худеньке тіло.

І раптом пролунав чийсь грізний окрик:

– Зупиніться, душогуби!

Охоронці оглянулись. До йих біг якийсь чоловік у білому військовому вбранні, на плечах виблискували погони. Охоронці бачили таких людей в губернаторському палаці, куди відвозили багаті дарунки. Військові стояли біля воріт, тримаючи в руках гвинтівки з гострими багнетами. З ними не можна було жартувати.

– Як ви смієте знущатись над малим хлоп'ям? – крикнув військовий грізно. – Як у вас руки піднялися? Адже у вас теж, мабуть, є діти і у ваших грудях б'ються людські серця… Ні, ви не люди, ви звірі! Гірші від звірів!

Військовий зняв волосяний аркан з Мамека, відчепив від пояса флягу з водою й побризкав хлопчика. Мамек опритомнів.

– За те, що ви знущалися над дитиною, – вигукнув незнайомець, – ніхто з вас не вернеться живим в свій аул!

Найстарший охоронець, тремтячи від жаху, сказав:

– О, найясніший начальник! Ти сказав правду. У нас є діти, але ми раби… Ми виконуємо наказ могутнього бая Момунбая. Сьогодні в нашому аулі покарано бідняків, тепер мусить вмерти і цей хлопчик: Він складав вірші й насміхався над баєм. Момунбай наказав вбити Мамека, і немає в степу людини, яка зважиться врятувати життя цьому нещасному!

– Ідіть до бая, – відповів незнайомець, – і передайте йому, що я, акин Тарази, не дозволяю стратити малого Мамека. Він житиме… А з баєм я ще поквитаюсь.

Коли охоронці почули ім'я акина Тарази, вони здійняли руки до неба й почали благати:

– О, не вражай нас своїм гнівом!

А потім припали до коней і чимдуж поскакали в степ. З акином Тарази ніхто не сміє жартувати, йому скоряються наймогутніші баї. Тільки-но скаже акин слово, воно одразу ж втілюється у життя. Це він, акин Тарази, при всьому народі обернув одного клятого бая в старого верблюда, а його охоронців у вовків. Дивне то було видовище. Спершу вовки загризли верблюда, розтягли по степу його кістки, потім вчепилися один одному в горлянки й гризлися доти, поки не сконали. Про цю подію довідались усі. Бідні стали вважати акина Тарази своїм найкращим другом і захисником, а баї боялись його, як вогню, й обминали десятою дорогою.

Знав про це і малий Мамек. Він зачудовано дивився на акина Тарази, врешті зважився, спитав:

– Мудрий акине, чом не зробив ти цих розбійників вовками або шакалами?

Акин посміхнувся.