Легенди про Тараса - Василь Олександрович Лисенко

кричить пан на Шевченка, – думаєш, як закінчив академію, так благородним став?.. Зараз я накажу тебе відшмагати на стайні, як звичайного кріпака. Я навчу тебе шанувати честь дворянина…

Вислухав Шевченко Бутовича, а потім підійшов до нього, вхопив за вуха, та як потягне вгору.

– Пане Бутовичу, був ти ослом, ослом і лишився, хоча й у Петербурзі тебе навчали… А люди про твоє осляче нутро не знають, тому й паном величають…

Тягне Шевченко пана за вуха, витягає їх угору. А вуха ростуть і ростуть, та й стали такі великі, гострі, як у справжнісінького осла. Вбігли гайдуки до кімнати, Бутович кричить:

– В'яжіть його, ведіть на стайню!

Гайдуки хотіли зв'язати Тараса Григоровича, а він їм і каже:

– Гляньте, люди добрі, кого ви слухаєте… Це ж осел… Он які в нього вуха…

Обернулись гайдуки – очам віри не ймуть.

– Тягніть його в свинарник, – радить Тарас Григорович, – десь біля свиней місце знайдеться…

Бутович хапається за вуха, репетує, нахваляється віддати Шевченка під суд, називає бунтарем.

– Вгамуйся, пане, – каже на прощання Тарас Григорович, – скоро прийде такий час, шо тобі і в свинарнику місця не буде.

Пішов Шевченко. А Бутович так і лишився довіку з ослячими вухами. Нікому він не замовляв свого портрета і ніколи вже не показувався на люди.

ТАРАСОВІ ДУБИ

Любив Тарас Григорович рідні простори. Приїде ото на Україну, вийде на високі Дніпрові кручі, дивиться навкруги й надивитись не може. Переказують старі люди, дуже дбав

він про красу землі рідної. Посадить, було, молоденьке деревце, водою поллє і промовля до нього:

– Рости високе та крислате, не гнися ні перед паном, ні перед самим царем… Блискавиці не бійся, грози не страшися…

З усіх дерев найбільш полюбляв Шевченко дуби. Гостював він якось у Сокиринцях. Прийшов у парк, попросив у садівника лопату, взяв десяток молодих дубків і заходився садити на галявині.

Дивується садівник. Що то за чоловік у панській одежі в землі порпається. Адже це мужича робота. Не стерпів, підійшов до Шевченка, питає:

– А для чого це ви, пане, все дубки садите? Може, вам дати інше якесь деревце?

– Дякую, не турбуйтесь, – відповідає Тарас Григорович. – Нехай дуби ростуть. Люблю їх за красу і силу. А ще за те, що нікому вони до ніг не схиляються й ніякої бурі не бояться. Треба їх більше садити. Хай люди дивляться, за взірець беруть… І ще хочу, аби побачили мої дуби, як тікатимуть пани з України… Прийде, чоловіче, такий час, коли змете народ панів із землі своєї, як ото ти змітаєш торішнє листя… Я не доживу, ти не доживеш до цього часу, а сини твої доживуть, і дуби мої це побачать…

Поїхав Шевченко з села. Садівник доглядав та кохав ті дуби, як малих діток. А коли вмирав – заповів їх синам своїм. Давно немає панів на Україні, а Тарасові дуби лишилися, стоять могутні зелені богатирі, шелестять темним листом, ніби співають думу про славного Кобзаря.

НА СПОВІДІ

Щонеділі у В'юнищах збиралися біля церкви кобзарі та лірники. Посідають на кам'яних сходах, перебирають струни, співають пісні та думи. Любив їх слухати Тарас Григорович.

Бувало, підійде тихенько, стане осторонь, жодного слова не пропустить. А як сподобається йому якась пісня чи дума, просить співця повторити. І тоді в книжечку свою записує. А часом і сам заспіває з кобзарями про хороброго Морозенка та про Саву Чалого.

Прийшов одного разу до церкви старий, білий, як голуб, кобзар, сів на паперті, узяв до рук бандуру й почав виспівувати «Про правду і кривду».

А що тая правда Сидить у темниці, А щира неправда З панами в світлиці…

Підійшов до нього Тарас Григорович, слухає та так посміхається радісно. Мабуть, сподобалась йому пісня. Кінчив кобзар грати, перебирає спроквола струни.

– Гарну пісню, дідусю, проспівали, – озвався Тарас Григорович, – правдиво та щиро розказали. Проспівайте її ще раз, ось і люди починають сходитися, послухати хочуть.

– Я свої пісні співаю по разу, – відповідає сліпий кобзар, – хто не чув, хай не буде ледачим.

Не хотів кобзар знову співати «Про правду і кривду», бо вже не раз діставалось йому за цю пісню від панів та жандармів. Боявся старий, може, знову якийсь панок хоче на нього біду накликати. А тут кобзарі з усіх боків гукають:

– Та що ти, Гаврило, говориш! Хіба ж можна відмовляти Тарасу? Він же наші пісні на папір кладе, дає їм крила – і в світ білий посилає…

Повернувся кобзар до Тараса Григоровича, дивиться пильно, ніби бачить щось своїми невидющими очима, а обличчя радісне таке одразу стало, привітне:

– Чи я твій голос чую, Тарасе? – питає. – Здалеку пришкандибав я у В'юнища, бо про тебе дізнався і хотів хоч перед смертю твій голос почути… Далеко йде слава про тебе по всій Україні. Бояться тебе пани, імені твого жахаються.

– Спасибі вам, – дякує Тарас Григорович, – за слово ласкаве, спасибі вам, дідусю!

– Так слухай же тепер, Тарасе, мої пісні, – каже кобзар. – Слухай і запам'ятовуй!..

Ударив старий по струнах бандури і заспівав про те, що недовго вже панам-нелюдам над кріпаками знущатись, у маєтках своїх розкошувати. Випливає туман густий з Холодного Яру, застилає шляхи-дороги… А то ж не туман, то хлопці-молодці на панів чатують, готують їм кару велику…