Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Гребля була побудована з вертикальних ясеневих підпор, розташованих на однаковій відстані поперек річки, а між ними простягалися колоди, утворюючи щось на кшталт стін, які можна піднімати й опускати, залежно від течії. Традиційно люди виходили з човнів і тягнули їх угору по схилу, насипаному саме для того, щоб обійти греблю і повернутися на воду на іншому боці. На березі стояв шинок, тож практично завжди можна було розраховувати на чиюсь допомогу в обмін на випивку. Та інколи, коли заслони підняті, а човен повороткий, коли річка спокійна, а гребець — досвідчений, тоді можна зекономити собі трохи часу та поплисти навпростець. Треба було ретельно вирівнювати човен, не давати йому нахилятися, відтак прибрати весла, щоб не пошкодити їх об опори, а також, якщо рівень води в річці високий, доводилося нагнутися або плюхнутися на спину в човні, щоб не вдаритися головою об поперечину греблі.
Вони прикинули це щодо зросту чоловіка. Потім проміряли з урахуванням човна.
— То це було там? — спитав Джо. — Це на Греблі Диявола з ним сталася халепа?
Бешант узяв із невеличкої купки шматочок деревини завбільшки з сірник. Він був твердий і чорний — найбільша заноза, яку Рита витягла з лоба пораненого чоловіка. Попробував її кінчиком пальця, відчув, що деревина тверда, попри тривалий контакт із водою. Скоріш за все, ясень, а гребля й була побудована з ясеня.
— Гадаю, так.
— Я сам не раз проходив Греблю Диявола, — сказав фермерський наймит. — Думаю, ти теж?
Човняр кивнув.
— Якщо річка була в настрої й давала мені дозвіл, то так.
— А вночі спробував би?
— Ризикувати життям, щоб вигадати декілька секунд? Я не такий дурень.
Усі відчули задоволення від того, що хоча б одне питання нічної історії було з'ясоване.
— Та все-таки, — продовжував розмірковувати Джо, — навіть якщо він втрапив у халепу на Греблі Диявола, як йому вдалося звідти дістатися сюди?
Зав'язалось одразу декілька розмов, у яких висували теорію за теорією, розглядали і визнавали непереконливою. Припустімо, він гріб увесь час після нещасного випадку… З такими ушкодженнями? Ні! Тоді припустімо, що він дрейфував, лежачи на дні човна, перебуваючи між життям і смертю, аж поки в Редкоті не прийшов до тями… Дрейфував? У такому роздовбаному човні? Якось долав у темряві перешкоди, і до того ж вода постійно захлюпувала в човен? Ні!
Вони все кружляли й кружляли, знаходили тлумачення тільки половини фактів, і пояснювали лише «що», а не «як», або ж «де», але не «чому», допоки не виснажили уяву, а до відповіді так і не наблизились. Як же тому чоловікові вдалося не втопитися?
Якусь мить єдиний чутний голос належав річці, аж тут Джо відкашлявся і набрав у груди повітря, щоб заговорити:
— Мабуть, то штуки Мовчана.
Усі подивились у бік вікна, а ті, хто сидів ближче, навіть визирнули у м'яку розкрилену темряву, де рухома чорнота виблискувала ртутним сяйвом. Мовчан-поромник. Про нього знали всі. Час від часу він з'являвся в їхніх історіях. Дехто навіть божився, що бачив його на власні очі. Він приходив до тих, хто потрапляв на річці в халепу — кощава та видовжена фігура. Мовчан так вправно орудує жердиною, що здається, ніби його плоскодонка ковзає по воді, немов підштовхувана потойбічною силою. Він завжди був мовчазним, але безпечно проводив вас до берега, даючи змогу ще хоч трохи пожити. Але якщо не пощастить, Мовчан приведе до іншого берега. Ті бідолашні душі вже ніколи не повернуться до «Лебедя», не піднімуть пінту елю і не розкажуть про зустріч із ним.
Мовчан. Тепер ця історія поставала у геть іншому світлі.
Марго, чиї мати й бабця згадували про Мовчана за декілька місяців до смерті, насупилась і змінила тему.
— Тяжким буде пробудження для цього бідолашного чоловіка. Втратити рідне дитя — чи ж є більше горе?
Почулося погідливе бурмотіння, і вона повела далі:
— Чого б це батькові тягти дитинча на річку в таку пору? А ще й зима! Навіть самому лізти туди було безглуздо, а ще й із дитиною…
Батьки сімейств кивнули, і до характеру чоловіка, що лежав у сусідній кімнаті, додалася ще й необачливість.
Джо викашлявся і промовив:
— Те маленьке дівча мало такий химерний вигляд.
— Дивно.
— Своєрідно.
— Чудернацько, — почулося трійко голосів.
— Я навіть і не второпав, що то була дитина, — сказав чийсь здивований голос.
— Ти не один такий.
Марго розмірковувала про це весь час, поки чоловіки гомоніли про човни та греблі. Вона думала про своїх дванадцятьох дочок й онуків і картала себе. Дитина — то завжди дитина, жива вона чи мертва.
— Як же ми цього не помітили? — спитала таким тоном, від якого всім їм стало соромно.
Вони перевели погляди у темні кутки кімнати і почали порпатись у себе в пам'яті. Пригадали, як поранений чоловік стояв у дверях. Знову пережили той самий шок, враховуючи, що тоді не мали часу на роздуми щодо того, що сталося. То було наче уві сні, думали вони, точніше, в кошмарі. Той чоловік постав перед ними як персонаж народної казки — недолюд чи вовкулака. Тож вони й прийняли дитину за маріонетку чи ляльку.
Як і тоді, прочинилися двері.
Пияки струсили із себе спогади про незнайомця і побачили…
…Риту.
Вона стояла у дверному отворі, точнісінько там, де раніше чоловік.
На руках у неї була мертва дівчинка.
Знову? Це що, помилка в часі? Чи вони п'яні? Чи втратили розум? Надто багато всього сталося для їхніх мізків. Тож вони зачекали, поки світ не стане на місце.
Мертва дитина розплющила очі.
Дівча крутило головою.
Від її погляду кімнатою пішла така потужна хвиля, що в кожному оці зарябіло й кожна душа відчула його владу.
Ніхто не слідкував за часом, і саме Рита порушила мовчання:
— Я сама не знаю, — промовила вона.
То була відповідь на запитання, яке вони не могли поставити через шок. Відповідь на запитання, яке й вона сама ледве могла скласти докупи.
Коли вони нарешті зрозуміли, що язики все ще справно працюють, Марго сказала:
— Загорнемо її в мою шаль.
Рита запобіжно підняла руку.
— Краще не треба її так швидко зігрівати. Вона надто довго пробула на морозі. Мабуть, їй буде краще за нижчої
