Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Рита зняла з гака ліхтар. Вона спрямувала світло на обличчя дитини, та воно було таким само невиразним, як і решта її тіла. Неможливо визначити, чи мали ці притуплені та недовершені риси відбиток краси, сором'язливої спостережливості чи лукавого бешкетування. Навіть якщо там колись була цікавість, безтурботність чи нетерплячість, життю не вистачило часу, щоб ці емоції залишили помітний слід.

Зовсім нещодавно — години зо дві тому — душа та тіло цієї дівчинки були надійно поєднані. Подумавши про це, Рита, незважаючи на весь свій досвід і професійну підготовку, раптово опинилась у вирі почуттів. Їй потрібен був Господь — далеко не вперше після того, як вона розірвала з ним стосунки. Господь, що, як у її дитинстві, усе знав, усе бачив, усе розумів. Яким простим усе здавалося, коли вона, нетямуща та збентежена, все-таки могла вірити в Отця нашого, який чудово все розумів. Рита могла собі дозволити нічого не знати, бо Господь знав усе. Але тепер…

Вона взяла дитину за руку — довершена рука з п'ятьма досконалими пальцями та прекрасними нігтями. Поклала на свою відкриту долоню і накрила іншою рукою.

Це неправильно! Геть усе неправильно! Так не має бути!

І саме тоді це й сталося.

Диво

Перед тим, як Марго занурила вбрання пораненого чоловіка у відро з водою, Джонатан пройшовся по його кишенях. Вилов був таким:

Один розбухлий від води гаманець із сумою, що покрила би будь-які витрати, й усе одно вистачило б поставити всім випивку, коли незнайомець оклигає.

Один промоклий носовичок.

Люлька, ціла, а до неї бляшанка тютюну. Вони сколупнули кришку і виявили, що вміст її сухий. «Принаймні цьому він порадіє», — завважили.

Одне кільце, з нанизаними на нього тендітними інструментами та приладдям, яке їх трохи спантеличило — чи він годинникар? Чи, може, слюсар? А чи, навіть, зломщик? — поки не витягли наступний предмет.

Одна фотографія. Тут вони пригадали темні плями на пальцях чоловіка та Ритину здогадку, що він може бути фотографом, і тепер вона видавалася вагомою. Ці інструменти, ймовірно, мали якийсь стосунок до професії чужинця.

Джо забрав у сина фотографію і злегка провів по ній вовняною манжетою, щоб підсушити.

На ній був зображений кут поля, ясень, і більше нічого.

— Бачив я й красивіші картинки, — промовив хтось.

— Тут не вистачає церковного шпиля або солом'яної хатини, — додав інший.

— Та на цьому фото взагалі нічого конкретного не зображено, — сказав третій, розгублено чухаючи потилицю.

— Це Трюзбері Мід,[2] — заявив Джо, єдиний, хто міг упізнати місце.

Вони не знали, що на це відповісти, тому знизали плечима і поклали фотографію просихати на комині, а самі повернулися до наступного й останнього предмета з чоловікових кишень, і це була:

Одна бляшана шкатулочка, набита маленькими картками. Вони витягли верхню і простягнули Овенові, що читав краще від усіх, а він підняв свічку й прочитав уголос:

Генрі Донт із Оксфорда

Портрети, пейзажі, міські та сільські краєвиди

А також: листівки, путівники, фоторамки

Фірмова продукція — краєвиди Темзи

— Вона мала рацію, — загалдикали вони. — Сказала, що він фотограф, і ось доказ.

Потім Овен зачитав адресу на оксфордській Гай-стрит.

— Хто їхатиме завтра до Оксфорда? — спитала Марго. — Хтось знає?

— Чоловік моєї сестри збирався вести баржу із сиром, — відповів один гравійник. — Можу сьогодні зайти та спитати в нього.

— Баржею туди пливти два дні, еге ж?

— Не може ж він змусити свою родину два дні хвилюватися за себе.

— Певна річ, завтра він не поїде, я маю на увазі чоловіка твоєї сестри. Якщо так, то він же не зможе повернутися додому до Різдва.

— Тоді залізницею.

Вирішили, що поїде Мартінс. На фермі він був завтра не потрібний, а ще мав сестру, яка жила неподалік від вокзалу в Леглейді. Він зібрався одразу ж вирушити до неї, щоб сісти на ранковий потяг. Марго дала йому грошей на дорогу. Він декілька разів повторив адресу, поки не затвердив напам'ять, і пішов, із шилінгом у кишені та новісінькою історією на язику. Поки відмахував шість миль пішки берегом, у нього був час на репетицію, тож коли Мартінс дістався до помешкання сестри, історію довів до блиску.

Інші пияки затрималися. Звичайні оповідки на сьогодні скінчилися. Хто ж буде розказувати історію, якщо вона сталася просто в нього на очах? Тож вони знову наповнили склянки та кухлі, розкурили люльки й умостилися на табуретах. Джо відніс приладдя для гоління, повернувся до свого стільця і покашлював там потай час від часу. Всівшись на табурет біля вікна, Джонатан поглядав на дрова в комині й слідкував за тим, як спливають свічки. Марго шаруділа старим веслом у відрі з одежиною, що просякла річковим запахом. Вона добряче її повозюкала, а потім поставила баняк із пряним пивом на піч. Аромат мускатного горіха та ямайського перцю змішався із запахом тютюну та диму, і річковий сморід став менш відчутним.

Пияки почали розмову, підбираючи слова, щоб перетворити нічну пригоду на історію.

— Коли я помітив його там, біля дверей, то був вражений. Ні, приголомшений. От саме так я й почувався. Приголомшеним!

— Я був шокований.

— І я. Я був приголомшений і шокований. А ти?

Вони колекціонували слова так само, як гравійники видобували закамянілості. Їхні вуха завжди були нашорошені у пошуках рідкісних, незвичайних, унікальних слів.

— Гадаю, я остовпів.

Вони спробували це слово на смак, зважили його на язиках. Наче нічогеньке. І захоплено закивали.

Один із них був новеньким у «Лебеді» й новачком в оповідацтві. Він досі освоювався у товаристві.

— Як щодо ошелешений? Можна так сказати?

— Чом би й ні? — підбадьорили вони його. — Кажи «ошелешений», твоя воля.

Повернувся Бешант-човняр. Човен також міг розповісти історію, і він пішов подивитися, що той міг йому розказати. Усі в шинку обернулися до нього, щоб послухати.

— Він отам, — доповів Бешант. — Уся обшивка розтрощена. Напоровся на щось жахливе і набрав води. Він наполовину затоплений. Я витяг човен на берег і перевернув, але його не врятувати. З ним покінчено.

— Як думаєш, що з ним сталося? Врізався в причал?

Бешант поважно похитав головою.

— Щось упало на човен і розбило його. Щось зверху.

Він підняв руку й міцно вдарив нею об іншу, щоб продемонструвати.

— То не причал, інакше пробоїна була б збоку.

Тепер пияки заходились обговорювати річку — вгору й униз течією, фарлонг[3] за фарлонгом, міст за мостом, приписуючи провину за ушкодження чоловіка та човна кожному небезпечному місцю. Усі тією чи іншою мірою були річниками —