Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

температури.

Жінки поклали дитину на підвіконня. Вона була смертельно блідою. Не рухалася, тільки очі мигали та вдивлялися.

Річники, вирощувачі хріну та гравійники, молоді й старі, з жорсткими руками та почервонілими пальцями, замурзаними шиями та грубо витесаними підборіддями, підвелися зі своїх стільців і з хвилюванням приглядалися до дитини.

— Вона знову заплющує очі!

— Чи вона знову вмирає?

— Дивися, її груди здіймаються.

— Ага, бачу. А тепер знов опадають.

— І знову здіймаються.

— Вона засинає.

— Ц-с-с-с!

Вони перейшли на шепіт.

— Ми заважаємо їй спати?

— Посунься, чуєш? Мені не видно, як вона дихає.

— А тепер видно?

— Вона вдихає.

— І видихає.

— Вдих.

— Видих.

Вони стояли навшпиньки, витягували шиї, заглядали через плече, мружили очі від світла свічки, яку Рита тримала над дівчинкою. Спостерігали за кожним її вдихом і, непомітно для них самих, почали дихати синхронно з нею, наче їхні груди могли за пару вдихів заповнити повітрям маленькі легені. Кімната розширювалась і скорочувалась у такт диханню дівчинки.

— Мабуть, непогано мати маленьку дитинку та дбати про неї, — тужливо зашепотів якийсь кощавий городник із червоними вухами.

— Нічого кращого немає, — замріяно підтвердили його товариші.

Джонатан не зводив із дівчинки очей. Він бокаса пробирався кімнатою, поки не опинився поряд із нею. Непевно простягнув руку, і тільки після Ритиного кивка насмілився покласти її на пасмо волосся дівчинки.

— Як ви це зробили? — спитав він.

— Це не я.

— То що ж повернуло її до життя?

Вона похитала головою.

— Чи то був я? Я ж поцілував її. Щоб розбудити, як принцесу в казці.

І він підніс пасмо волосся до губ, щоб Рита побачила.

— У справжньому житті так не буває.

— То це диво?

Рита заклякла, не в змозі відповісти.

— Не думай зараз про це, — сказала його мати. — У темряві багато чого не розбереш, та при денному світлі воно саме стає зрозумілим. Бідолашці потрібно поспати, і щоб ти не метушився поряд. Ходи сюди, в мене є для тебе робота.

Вона знову відімкнула буфет, дістала звідти ще одну пляшку, розставила на таці десяток тонких склянок і в кожну налила на дюйм напою.

Джонатан роздав склянки всім присутнім.

— Дай одну батькові, — Джо зазвичай не пив узимку і коли мав проблеми з легенями. — А тобі, Рито?

— Вип'ю, дякую.

Усі, як один, піднесли склянки до вуст і зробили ковток.

Чи було це диво? Вони почувалися так, ніби побачили уві сні горщик із золотом, прокинулися — а він осьдечки, на подушці. Так, ніби завершили розповідати історію про принцесу — а вона, виявляється, просто тут, сидить у кутку, слухає.

Майже годину вони мовчали, споглядали за сплячою дитиною та милувалися нею. Чи існувало десь іще в країні цікавіше місце, ніж «Лебідь» у Редкоті? І всі вони тепер могли сказати: «Я був там».

Нарешті Марго відправила їх по домівках:

— Довга була ніч. Хоч трохи сну піде всім нам на користь.

Кухлі були випиті до дна, і пияки потроху почали розбирати свої пальта й капелюхи. Вони непевно підводилися, сповнені випивкою та магією, і, похитуючись, крокували до дверей. Декілька разів прозвучало на добраніч, двері прочинилися, і поволі, раз-по-раз обертаючись, пияки розчинилися у нічній темряві.

Мандрівка історії

Марго з Ритою підняли сплячу дитинку та стягнули з неї безрукавну одежину. Вони намочили ганчір'я теплою водою і змили з неї річковий запах, утім, волосся ще було просякнуте ним. Коли її торкалися мокрою ганчіркою, дитина щось промуркотіла від задоволення, але не прокинулася.

— Кумедне маля, — прошепотіла Марго. — Що ж тобі сниться?

Вона принесла нічну сорочку, яку тримала на випадок приїзду онучок, і жінки разом просунули тендітні ручки в рукави. Дівчинка не прокинулася.

Тим часом Джонатан помив і витер кухлі, а Джо сховав вечірній виторг у звичному місці й позамітав підлогу. Він прогнав із кутка кішку, яка непомітно прослизнула туди раніше. Вона образилася і крадькома попрямувала із тіні просто до вогнища, де ще відблискувало жариво.

— Навіть не думай там умоститися, — попередила тварину Марго, аж тут втрутився її чоловік.

— Надворі жахливо. Нехай залишається тут. Як виняток.

Рита вклала дитину на ліжко у прочанській кімнаті, поряд із сплячим чоловіком.

— Я залишуся тут на ніч, нагляну за ними, — сказала вона.

Коли Марго запропонувала принести розкладачку, Рита відмовилася:

— Стілець цілком згодиться. Я звикла до такого.

Будинок затих.

— Це наводить на думки, — пробурмотіла Марго, коли її голова нарешті опинилася на подушці.

— Авжеж, — стиха відповів Джо.

Вони пошепки ділилися думками. Де ж узялися ці незнайомці? І чому їх занесло саме сюди, у їхній шинок, у «Лебідь»? І що ж саме сталося сьогодні вночі? Диво — це слово вимовив Джонатан, і подружжя також покрутило його на язику. Воно було знайоме їм із Біблії, і там означало неймовірні речі, які сталися неймовірно давно і в таких віддалених краях, що, може, їх і не існувало. Тут, у шинку, це слово можна хіба використати на позначення сміховинно неправдоподібного шансу, що Бешант-човняр колись повністю виплатить свій борг. Ото було б диво так диво. Але сьогодні ввечері, у час зимового сонцестояння, у редкотському шинку «Лебідь» це слово набуло геть іншого значення.

— Я не стулю повік, усе думатиму про цю загадку, — промовив Джо.

Хай там як, але вони були надто втомлені, а половина довгої ночі вже позаду, тож дмухнули на свічку. Ніч замкнулася над ними, і майже одразу припинилося й здивування.

Унизу, в кімнаті прочан, поруч із ліжком, на якому бік-у-бік спали її пацієнти, пильнувала у кріслі Рита. Дихання чоловіка було повільним і хрипким. Повітря, що входило та виходило з його легень, мало подолати перешкоди з набряклих оболонок, пройти крізь проходи, заповнені загуслою кров'ю, плин якої за останні години був змінений і відновлений. Тож не дивно, що він видавав такі звуки, мов зубці пили по дереву. У ті миті тиші, між його вдихом і видихом, їй було чути незначне тріпотіння від дихання дитинки. Поза їхнім диханням, десь на далекому тлі, чула, як дихає річка — безмежною парою.

Їй варто було б заснути, та вона чекала того часу, коли залишиться на самоті, щоб поміркувати. Методично та відсторонено перебрала всі події. Пригадала, як робила звичний огляд, повторила про себе всі ознаки, на які її вчили звертати увагу. Де ж вона схибила? Ще раз, двічі, тричі, у найдрібніших подробицях пригадала усе. І не знайшла жодної помилки.

Що ж тоді?

Оскільки її знання виявилися безсилими, Рита звернулася за розпрозоренням до власного