Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Отже, Рита прожила у Редкоті років із десять. Смерть її не лякала. За всі ці роки вона не раз піклувалася про вмираючих, була свідком їхнього відходу та вбирала небіжчиків. Смерть від хвороби, смерть у пологах, смерть від нещасного випадку. Пару разів траплялася смерть від злочинного наміру. Смерть як бажаний гість у старечому віці. Лікарня Годстоу стояла біля річки, тож, відповідно, вона дещо знала і про втоплеників.
Саме про втеплення Рита й думала, коли швидко крокувала крізь холодну темряву до повітки. Утеплення — це запросто. Щороку річка живиться декількома новими душами. Потрібно лишень перехилити зайву чарочку, зробити один квапливий крок або ж відволіктися на секундочку. Першим Ритиним утоплеником був дванадцятирічний хлопчик, на рік молодший за неї тодішню; він послизнувся, коли виспівував пісень і пустував на шлюзі. Пізніше, влітку, — гультіпака, який зробив непевний крок із човна, коли падав — отримав важкий удар у скроню, а його друзяки були надто п'яні, щоб допомогти. Одного золотого осіннього дня якийсь студент, хизуючись, стрибнув із моста у Волверкоті — вочевидь, не очікував такої глибини та течії. Річка — завжди річка, у будь-яку пору року. Були й молоді жінки, такі ж, як її мати. Бідолашні душі, налякані майбутнім у бідності та соромі, покинуті батьками та коханцями, які йшли до річки, щоб покласти усьому край. А ще ж були немовлята, небажані шматочки плоті, маленькі паростки життя, притоплені без жодного шансу вижити. Вона все це бачила.
Опинившись біля дверей довгої кімнати, Рита повернула ключ у замку. Всередині повітря здавалося навіть холоднішим, ніж ззовні. Воно прочистило всі проходи та пазухи у неї в носі аж до лоба. У цьому холоді відчувався гострий запах землі, каміння і, найголовніше, річки. Її увага одразу ж загострилася.
Кволе світло ліхтаря не могло дійти до кутів кімнати, проте маленьке тільце було освітлене, виблискуючи тьмяним сірувато-зеленим сяйвом. Цей ефект спричиняла його надмірна блідість. Проте зацікавлена людина могла подумати, що маленькі ручки та ніжки самі собою випромінюють світло.
Завваживши незвичну тривогу, що раптово охопила, Рита підійшла до тіла. На її погляд, дитині було десь чотири рочки. Шкіра біла. Вдягнута була у найпростішу одежинку, ручки та ніжки в неї голі, а сама тканина, досі вогка, — пожмакана.
Рита автоматично приступила до монастирсько-лікарняної справи. Перевірила дихання. Поклала два пальці дитині на шию, щоб виміряти пульс. Обережно підняла пелюсткове вічко, щоб подивитися на зіницю. Коли вона все це робила, то чула в себе в голові відлуння молитви, якою мав би супроводжуватися огляд: хор спокійних жіночих голосів промовляв «Отче наш, що є на небесах…» Вона чула її, але губи не рухалися в такт.
Немає дихання. Немає пульсу. Повне розширення зіниць.
Утім, вона досі зберігала незвичну настороженість. Стояла над крихітним тілом і розмірковувала, що ж так схвилювало її. Мабуть, ніщо інше як крижане повітря.
Від мертвих тіл можна багато про що дізнатися, якщо достатньо їх бачив, а Рита мала такий досвід. Відповіді на питання, коли, як і чому, були тут — якщо знати, де шукати. Рита взялася повно та ретельно оглядати трупик і невдовзі геть забула про холод. У мерехтливому світлі ліхтаря вона під різними кутами вдивлялася у кожен дюйм шкіри дитини. Піднімала її ручки та ніжки, зауваживши м'який рух суглобів. Зазирнула у вуха та ніздрі. Оглянула ротову порожнину. Обдивилася кожен пальчик і кожен нігтик. Завершивши огляд, вона відступила і насупила брови.
Щось не так.
Нахиливши голову вбік і розгублено скрививши рота, Рита почала пригадувати все, що їй було відомо. Вона знала, що втопленики мають покритися зморшками, набрякнути й роздутися. Знала, що їхня шкіра, волосся та нігті втрачають пружність і м'якшають. Тут не було жодної з цих ознак, але це значило лишень, що дівчинка не пробула у воді занадто довго. А ще ж і слизові оболонки. У втоплеників у кутках рота й у ніздрях виступає піна, але тут цього не було. Це також можна пояснити. Дівчинка вже була мертва, коли потрапила у воду. Це ще так-сяк. А от решта ознак дуже її бентежила. Якщо дитинча не втопилося, що ж тоді з ним сталося? Череп був цілий, на кінцівках не видно жодних слідів побоїв. На шиї немає синців. Жодна кістка не зламана. Жодних ознак пошкодження внутрішніх органів. Рита знала, як далеко може зайти людська жорстокість: вона оглянула й статеві органи дівчинки і переконалася, що та не стала жертвою протиприродного вторгнення.
Чи можна припустити, що дитя померло вчасною смертю? Але ж не було й жодних знаків хвороби. Насправді, судячи з ваги, стану шкіри та волосся, дитина цілком здорова.
Усі ці факти самі собою достатньо бентежні, але ж то було ще не все. Навіть якщо уявити, що дитинча померло природним чином і — неможливо уявити, чому — його позбулися, викинувши в річку, все-таки на тілі мали б бути ушкодження, отримані вже після смерті. Пісок і гравій залишають садна на шкірі, камінчики обдирають, уламки в руслі ріки ріжуть плоть. Вода ламає людині кістки, а об міст можна розтрощити череп. Та дивишся на цю дитину — а вона лежить без жодної відмітили, без синців, подряпин чи порізів. Маленьке тільце було бездоганним. «Як лялька», — так сказав їй Джонатан, описуючи дівчинку, що впала просто йому до рук. І вона тепер розуміла, чому йому так здалося. Рита провела рукою по підошвах дівчинки, обвела зовнішній край великого пальця ніжки — усе таке бездоганне. Можна подумати, що дівчинці ніколи не доводилося ступати по землі. Нігтики в неї були тендітні та перламутрові, ніби в новонародженої. Те, що смерть не залишила на ній жодного знаку, достатньо дивно, але ще дивніше те, що жодних ознак не залишило і життя. В Ритиному досвіді це був унікальний випадок.
Тіло завжди може розповісти якусь історію. Але трупик цієї крихітки був чистою
