Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

журналі, які так припадали до душі моїй жінці. В цій статті якийсь розумник патякав про те, що в справжній родині чоловік і дружина повинні бути друзями, котрі мають ділитися одне з одним усім: радощами, гордощами, щастям. «Адже хто буде більше радіти за вас, ніж ваша власна половинка? Хто буде щирішим і по-справжньому здатним розділити з вами вашу радість?» Усе це запитував у читача автор статті, якого було записано як професійного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваності, родини, родинних стосунків. Як це казав батько моєї дружини? «Довірся професіоналам, синку, навіть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усі підстави обібрати їх у суді й знищити їхню репутацію».

«О!» — промовив я до неба, відчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на ім’я Еврика. І посміхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На відміну від моїх так званих друзів, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розуміє, вона поруч зі мною, вона — мій друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей світ, що подарував мені два приводи для гордощів, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розуміє.

Але солодка млість, що опанувала мене, не була вічною. Тому що тільки-но я завершив свою блискучу розповідь, прикрашену деталями, фантазуванням, порівняннями та деякими гіперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навіть не буду наводити тут усі її слова, бо різноманітністю вони не відзначалися, а суть, пропускаючи епітети та дієслова, можна було звести до одного слова: «Довбак». Насамкінець вона додала: «Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не відкривай двері клозету, щоб на весь Всесвіт бзділо. Знаєш що? Щоб тобі від триперу все життя лікуватися».

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене ніхто не чекає, навіть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змінила всі замки. Ми навіть намагалися помиритися, не тому, що вона хтіла мене пробачити, ні, вона й бачити мене не могла, я діяв на неї, як варене м’ясо та сира риба на жінок на другому місяці вагітності.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, він сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що він поки що не підшукав відповідного хлопця на моє місце. «Родинний бізнес» був для нього рідним сином, інтереси цього сина були вищими за образу його доці.

Я тримався, хоча мене тіпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постійно вибачався: квіти, подарунки, ласкаві слова — аж потім зрозумів, що вона не вірить жодному моєму вибаченню, їй не потрібні всі ці квіти, якщо дарую їх я. Вона в мені зневірилася, а чи вірила вона в мене, мені коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тоді думав. Але згодом усвідомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрібно, мене як чоловіка вже не було в її житті, і вона не розуміла, що робить поруч із нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресії не виказував, хоча я чудово бачив, як він хотів мене стерти коли не з цієї землі, то з долі власної доньки — так точно. Я почувався винним, тому мій мозок був увімкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бізнесмен, і скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому дивані у квартирі своїх батьків з чітким розумінням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи і дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рівня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дівчинка з сірими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже раді моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квітів, іспанського вина та італійських солодощів, без кубинської люльки в подарунок батькові, котру ти привіз із Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жінками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом після гоління обличчя, батьки, які теж звикли до відповідного рівня життя, почуваються розгубленими, зневіреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальні батьки, які радо стрінуть вас, із якої б халепи і в якому б стані ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай і буде довго дивитися на вас, підпираючи щоку. Бо це найщасливіше у світі явище: дитина, яка п’є чай на мамчиній маленький кухні. І серце мами заходиться, коли дитинка обпікається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинстві, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпік дитинку. І поцілувати в маківку. Дитинку, якій виповнилося понад 30 років. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконі, час від часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловічу розмову, впродовж якої він потисне вам руку і скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатні, просто не здатні вчинити ніякого паскудства. І ви будете чубаритися лобами, точно так, як тоді в дитинстві, а потім він вас обійме, і на якийсь час міцніше, ніж завжди, притисне до своїх грудей.

Я сам зробив їх такими, своїх батьків, сам, власноруч. Зараз можна кусати власні лікті. На кого мені нарікати? Я привчив їх до матеріального, я звів наші стосунки до отримання подарунків, я на питання: «То що там у вас?» — відмахувався, кажучи: «Та все о’кей, мамо». Якби вона запитала щось інше, я все одно механічно б відповів: та все о’кей, мамо. Я її не чув. І щоразу я казав це «все о’кей» настільки формально, що і її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованість, втратило свій сенс. Наші слова зовсім утратили сенс, вам не страшно?

Птахи ніколи не спілкуються між собою так, як це роблять люди. Птахи співають, птахи розповідають, птахи попереджають,