Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
«Дякую», — ввічливо кажу я, мені здається, що моя ввічливість вельми доречна, кінець кінцем вона перша людина за цей млявий період часу, яка приділила мені увагу — так, за гроші — але не відмахнулася від мене, як від серпневої мухи. «Повечеряємо разом?» «Кращеланчтількиресторанобираюянацьомутижнідорогийчао». Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однією рукою набирає номер на мобілці, іншою намагається відчепити від зв’язки мого ключа, нарешті простягає його мені. Я ледь уторопав, що вона мені говорить. «Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як ваші справи? О, так, так, Каринці хатка дуже сподобалася». О, то вона вміє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де і йому, бідоласі, скрутять яйця. Леся рвучко підводиться, щоб якомога скоріше вшитися звідси, її спідниця — мулета, сповнена обіцянок, наче дає мені ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.
«Так, мамо, це я і тільки я, і ніхто крім мене, забрав кота. Він у мене». Мама питає, де це — у мене. Дивно, коли я повідомив, що з’їхав з хати, почув тільки подих полегшення, ніякої зацікавленості, стурбованості, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долі: де він, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке інше. Я повідомив, за якою адресою мешкає кіт. «Синку, я не розумію, навіщо ти його забрав, твій спосіб життя буде його дратувати, він звик жити з нами, зі мною, з татом». Чули, ага? Не він буде мені заважати, а я, бачте, буду його дратувати. «Я буду поводитися бездоганно», — кажу я мамі. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумінні означає бездоганна поведінка. Нарешті вона знову зітхає й каже: «Ну, тоді добре. До зв’язку». Цікаво, як вона буде зі мною зв’язуватися, якщо навіть не поцікавилася номером мого телефону.
«Мамо». «Що?» — питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесіду. «А тобі хіба не потрібний номер мого телефону?» «А, ледь не забула», — каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. «Записала?» «Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пішла відчиняти». О другій дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.
Я дивлюся на кота. Він вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мій кіт — онаніст і чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. «Алло?» Мама навіть не приховує свого роздратування: коли вона казала «до зв’язку», то сподівалася, що коли я й запрагну спілкування, це станеться хоча б через місяць-другий.
«Синку, що в тебе, я поспішаю». «В магазин? Він скоро зачиниться назавжди?» — питаю я. Вона мене ігнорує, я її дістав. «Я тільки хотів дізнатися, як звуть кота».
Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розуміє, як це можливо, стільки жити з котом в одній квартирі й зовсім не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спілкування з котом виглядає приблизно так: «А скажіть мені, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогодні на сніданок у миску?» Мати не хоче чути моїх жартів. Я їй набрид. Кота звати Мартіні. «О», — кажу я. «Можеш звати його Мартін», — поблажливо каже мати. Ага.
Я ось що помітив: коли ти сидиш удома, сам чи разом із котом, то питання погоди зовсім втрачає для тебе свою актуальність. У тебе формується власна погода. А от у кота — ні, котяча поведінка залежить від примх погоди: то він розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Раніше, в моєму нещодавньому житті, я постійно патякав про погоду. Про вітер, про похолодання, про судини, про теплі мешти, про светр, про потепління, про «скоріше б прийшла весна», про те, що сьогодні ожеледь, про те, що завтра обіцяють дощ зі снігом, тому не можна вдягати світлої дублянки, про те, «що в мами вночі ломило ногу, завтра щось зміниться», про те, що навесні обіцяють повінь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати заміський будинок саме від цього стихійного лиха, про глобальне потепління, про те «що алабаї ховають носи попід лапи, тому буде похолодання», про взаємозв’язок: спекотне літо — додаткові кондиціонери, про парасольки: «Як забудеш, обов’язково вперіщить дощ», і таке інше.
І стільки, ви знаєте, звільняється часу на «подумати»! Хтось рахував, скільки годин під час нашого життя ми говоримо про погоду? І чуємо про погоду? Якби хтось підрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компаніях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволі часто, ми розпочинали теревені про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехні, а отже — всі можуть трохи розслабитися), аякже, в ній розбиралися абсолютно всі, кожен мав свою думку. «Веселку можуть фотографувати лише щасливі люди, тільки тоді вона вийде на плівці», — так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тоді подумав, що в мене ніколи не виходила райдуга, ніколи, всі кадри були без неї, а хіба я нещасливий? Але я всміхався, щоб ніхто й подумати не міг, що я — людина, на плівці якої ніколи не буває райдуги, я обіймав дружину та доньку, і всім своїм виглядом випромінював щастя і впевненість у майбутньому. І знаєте, мені зазвичай вірили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя інших здається тобі таким само справжнім, як власне.
«Весна, весна, а не піти б вам всім на…», — завзято репетує за вікном весняне хлопчисько. Хлопчисько — мій шпачок, він сповістив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мій день народження. «Хто народився в березні, вставай, наливай, хто народився в березні, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгіє літа, довгіє літа». Так, і хто перший кидатиметься поздоровляти безробітного та розлученого чоловіка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.
Святкувати я вирішив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну
