Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Костя — небезпечна потвора. Хлопці, стережіться друзів дитинства ваших коханих, тому що ці чоловіки були першими, хто бачив дитячі круглі сіднички ваших жінок, а таке ніколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лікарів, але факт залишається фактом, він бачить її дитячий задок, він першим лізе в її трусики, хай усе це невинно, дитячі забавки, але і вона, і він поєднані таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємниці. Спільні таємниці.
На наше весілля він, незважаючи на те, що був парубком небідним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий — навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому житті? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посередині у своєму змереженому павутинні. Павучок — ситий і вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камінець, який грає роль його павучачого живота, зроблений із напівкоштовного камінця червоного кольору. Напився крівоньки, потворонько.
Карлсон назвав би цю картинку на обкладинці весільного подарунка — альбому для фотокарток — «Моя улюблена муха». А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха і хіба це не павук, Карлсон би пояснював: «Авжеж, це — павук, а муха всередині, бо він її з’їв». Я тицьнув пальцем у павука після обов’язкового рукостискання і спитав: «О, друже, то цей симпатичний павучок — я?» Це було жартівливе запитання, дружина пирснула, смішно їй, ти ба. Костя дивився мені в очі, хижо примружившись, і вичавлював із себе: «Ні, але чому ти так подумав?» «Так, нічого. Щось навіяло», — збрехав я. Усі ми втрьох, вона в білому, ніжна, наче весняний нарцис, я в костюмі кольору беж та краватці, що коштувала, як уживаний форд, і він, за дивним збігом обставин теж у білому — чудово розуміли, що оце зараз відбувається між нами. «Не подобається», — сказав Костя, зробивши удаючи жаль. «Та що ти», — сказала дружина, яка зайнялася застібуванням ґудзика на його сорочці. «Та що ти», — відлунив я, цілуючи її неслухняні схолоднілі пальці, яким усе ніяк не вдавалося впоратися з ґудзиком. Тепер уже вона йому назастібується, і він їй нарозстібується. Суки.
«Суки», — якось замріяно сказав я. «Е-е-е-еп?» — відгукнувся Сергій. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весіллі, він сидів поруч і доганявся принесеним вином. «У мене є одна мрія», — сказав я. «О, друже, то ти став скромнягою», — посміхнувся Сергій. «Усього лише одна мрія?» «Ага. Точно. Скромнягою», — мені було гидко на нього дивитися: чому він не вшивається, вино ж геть висмоктав?
«У мене вдома немає ніякого питва», — я вирішив прояснити перспективи. «Давай вип’ємо кави?» Я помітив, що він вліз у мої капці. «Ненавиджу, коли хтось лізе в мої мешти. Козел», — подумав я. «Буде тобі кава». І пішов її варити. «У вас що, ніхто не прибирає на кухні?» — раптом почув я, він стояв за моєю спиною.
Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишній друг Сергій, що нажлуктився португальським вином. «Ти шукаєш роботу?» — відповів я запитанням, він захихотів. Дуже смішно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навіть згадувати в його товаристві.
«То яка вона, твоя мрія?» Я мовчки на нього дивився. «Мрія, ти ж казав про мрію?» Він думає, що я його не чую. «Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи».
«Та я не верещу наче», — він знову посміхався. Кожна його посмішка відгукувалася в мені отруйною слиною. «Мрія дуже проста, чувак. Віднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналів, як поводитися подружжю, а потім трахнути його лижною палицею. Разів п’ять. А знайти його дуже просто через редакцію.
Тобі, до речі, не спадало на думку, що якщо поведінка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разів п’ять, спадало тобі таке не думку?» Я не помітив, як підвищив голос. Він хутко забрався геть. Я більше його не бачив, і знаєте що? Я зовсім за ним не сумую. Ба-ай.
Утім, він, мій колишній друг, послугував мені штовхачкою. Того ж дня я встав із ліжка, вдягнувся, пішов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв гроші й пішов до агенції нерухомості, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родинні позови та робочі злидні, тому люб’язно зголосилася мені допомогти. «Чого так терміново?» «Коханку треба оселити», — відповів я. «Шикарно?» — Леся виглядала дуже по-діловому і, як я встиг помітити, відразу брала вола за роги. «Ні, абияк. Знаєш, вона абияка коханка». Леся здивовано підняла брови. «Тю, теж мені проблема. То знайди собі іншу!» От пішли жінки, власне кажучи, я давно з ними не спілкувався, остання молода жінка, з якою я спілкувався (якщо таке взагалі можна вважати спілкування), була східна діва, і спогади про неї на даний момент світлими не назвеш, але я не міг припустити, що в жінок зникло почуття солідарності.
Леся знає, що я одружений, навіть бачила мою дружину, і що — їй зовсім її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? «Слухай, — питаю її. — А ти зовсім не співчуваєш моїй дружині? Ну, так, по-жіночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокійна, навіть не збираєшся виховувати мене? Або навіть прочитати мені мораль, щоб мені стало соромно?» «А що, твоя дружина платить мені комісійні?» — питає своєю чергою Леся, її музичні пальці пурхають по клавіатурі, наче вона виконує скерцо, натомість вона набирає договір житлового найму. Сучасні скерцо — договори. «Та й узагалі, - відривається від монітора. — Я ж із тобою вчилася, а не з нею». «Це абсолютна правда», — кажу я.
Квартирка така собі, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед заміським будинком мого коханого тестя. «Знаєш, любий, я знайшла тобі найліпше, що можна було віднайти на ринку за такі кошти». Леся сувора й агресивна в червоному костюмі, її спідниця дуже рухлива і схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесі, а через мить — повисне на тому стільці. Але це вже я сповнився марних сподівань, Леся
