Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирішив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жіночки, що прогулювала маленького собачку. «До мене!» — крикнула вона собачці, побачивши мою світлу постать. «Це ви мені?» — спитав я, наближаючись до неї з традиційними дурощами: «А він мене не вкусить? А чому воно без намордника?» «Зараз я буду вам служити!» — радісно пообіцяв я жіночці, зігнувши руки, наче заячі лапки та висунувши язика. В її очах промайнула паніка. Час від часу я виснув у неї на руці, собачка тихесенько дзявкотів. Жіночка голосно обурювалася та хльоскала повідком по моїх руках. Нарешті я почув цікаву новину, що намордники вигадали для таких довбаків, як я, а не для цуциків, і пішов собі додому, отримавши свою дозу святкового спілкування. Як ви гадаєте, все це додало мені любові до людства?
Я понишпорив рукою в поштовій скрині, і, о диво дивне, я намацав там листа! Навіть не листа: коли витяг, то побачив, що це — справжня величезна листівка. Я не міг повірити в те, що колись буду радіти страхітливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лікарської ковбаси польського виробництва, радісний такий штучний колір. Штучні харчові барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всі котячи матюки, які він знає, будете знати й ви. Листівку я обережно тримав у руці й сяяв. Отакої.
Я прочитав її ще в ліфті й додому повернувся сповнений конкретних планів на вечір. Листівка була від голови місцевої державної адміністрації. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров’я та успіхів у роботі й особистому житті голови ваших районних державних адміністрацій? І як, скажіть, тільки чесно, ви не фігієте з того? А я офігів. Мені таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всіх потенційних виборців. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то і їй не зле, а що може потішити пересічного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невідомого, але такого турботливого, який піклується про нього, маленького українця, про якого забули власні батьки, наче Господь, і радіє разом з ним, і сумує. Як можна не віддати свій голос за таку святу людину? Врешті-решт, чи не є це щастям, коли твій голос узагалі комусь конче необхідний?
Телефон адміністрації я отримав у «Довідковачекайтедовідкова». Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й із цим я впорався. «Алло, адміністрація? Вечір добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А мені якраз і потрібен Сан Санич, уявляєте собі? (Судячи з залізної витримки секретарки, вона й не таке могла собі уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогодні день народження і… о, дякую. Почекаю, так». «Він питає, який знайомий? Ну, невже сьогодні понароджувалося чортзна-скільки людви? А звати мене Станіслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цікаве яке ім’я, фінське?» «О, то він мене не знає, ви кажете. Угу. І що, він часто надсилає незнайомим чоловікам жахливі листівки з жахливими трояндами? Голубець хрінів, та йдіть ви самі, панночко». Так, судячи з усього, в гості він не прийде. «Весна, весна, а не піти б усім вам на?..» Вранці здається, що в твоєму шлунку проходить несанкціонований з’їзд тещ. Бр-р-р, кажете? Отож.
iii)
Після мого фіаско, якого я зазнав, запрошуючи на день народження голову районної державної адміністрації, старого чорта, який шле листівки з жахливими трояндами симпатичним хлопцям, а потім не відповідає на запрошення, я запив. Якась така фраза недолуга вийшла, та й чорт із нею. І з вами всіма — теж чорт! Люди, ви мені печінку всю проїли, і після цього ви хочте, щоб я вас любив, так? Поважав, так? Та ще й намагався бути порядним членом суспільства, платити податки? Не дочекаєтесь.
Ця гусінь проколупалася до мене в аеропорті, коли я заповнював митну декларацію, ліпше сказати, коли я уважно читав її, намагаючись віднайти спосіб, як би мені провезти ящик горілки, за що саме його видати, щоб не платити ніяких митних зборів рідній державі. Годі сподіватися, що ці, на перший погляд, безневинні постаті, що маскують свою індивідуальність форменим одягом, пропустять мій симпатичний ящичок поза своєю меркантильною увагою. «Слухай, куди ти збираєшся їхати, га?»
Вона була вдягнута в зелене дуте пальто довжиною до п’ят. Не знаю, ким треба бути, щоб зробити такий вибір верхнього одягу. Гусінь. Вигляд у неї був кепський, жалюгідний, але якщо придивитися до її очей, то зразу ставало зрозуміло, що з вас двох жертва — саме ви. «Дєвочка, а дєвочка, йшла б ти на хер», — чемно попросив я. Я пиячив третій тиждень поспіль, що не додавало мені приязності. «Та чого ти?» — дружньо спитала гусінь, я про всяк випадок здав назад, вона засумнівалася, чи справді я лох, як вона подумала спочатку, чи, може, вона помилилася? Я зрозумів, що відліпитися від неї буде важкувато, тому понишпорив у кишені й кинув їй, як базарному собаці кістку, десять баксів. «Козел», почув я десь знизу — гусінь якраз підбирала купюру. «Козел!» Бачите, людям, як біологічному видові, царям природи, взагалі не притаманна вдячність.
Горілку вони відібрали. Хто б сумнівався. Ще за часів свого щасливого (ого-го!) шлюбу я зрозумів, що на всіх людей натягнуто футболки з написами, які читаються усіма, крім власників цих футболок. На мені теж натягнуто строкату майку, чого там тільки не написано… Це я ще не про все знаю. Але я знаю, що: перше, на ній написано: «Шахраї та інша мерзота, а також товаришки жінки, ласкаво просимо, перед вами, у принципі, лох, хапайте його за кишені, мудака, як вам заманеться, й робіть, що хочте». Друге. «Шановні офіційні органи, не залишайте поза увагою цю постать, ви завжди знайдете, чим можна підживитися». Третє. «Він любить котів, а не собак». Цей напис бачать собаки та їхні господарі. Четверте. «Він володіє іноземними мовами, то — користуйтеся цим, якщо вас раптом приперло або коли вам просто сумно».
