Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

якесь затишне місце поза територією готелю, бо при дамі існує чоловік (тому що чоловіки завжди існують при таких дамах, і її чоловік трохи нервовий, бо чоловіки, які завжди існують при таких дамах, найчастіше не можуть бути не нервовими), у вас єгиптяни безпомилково впізнають російськомовних людей. Вас викрито, незважаючи на глибоко продуманий камуфляж: на вас — білий светр від Френка Мюглера, недбало накинутий на атлетичні плечі, на ній — вишуканий шовковий шалик у тендітні маки від Йоші Ямомото, яким вона прикриває кумедне ластовиння, через яке комплексує все життя. Ви думаєте, що вони зараз почнуть чіплятися до вас, просити зробити покупку, але вони просто верещать, осліплюючи білими зубами, які ніколи не знали про Орбіт Супер Мінт: «Привіт? Як справи? Харашо? Заїбаца!» Ти вже не романтично налаштований, її грайливий настрій перетворюється на регіт. І жіноча терапія, що стовідсотково мала б зрушити твоє відношення до людей у бік потепління, такий собі жіночий Гольфстрім, не спрацьовує.

А коли, нарешті, ще більше зневірений у людстві, ніж раніше, ти стоїш у холі, щоб дізнатися в адміністратора, чи не приходило на твоє ім’я ніяких факсів (бо, може, «кицюня» не пожаліла офісних грошей і написала тобі про стан здоров’я залишеного кота), ти бачиш хлопця з рахунком, більше схожим на газету «Таймс». Він розмахує цим «Таймсом» перед обличчям адміністратора і вважає за необхідне вивалювати тому на голову вельми приватні пояснення. «Мені сказали, що ця шльондра — манекенниця, і що? В неї ноги навіть не метрові, підсуєтили коротколапу карлицю. І бачте, скільки ця манда наїла? Як той, у дитячому віршику. О! Робін Бобін Баран Бек. Поназивають, блін, як тільки діти таке запам’ятовують. Це стерво говорило, що йде провітритися, бракує їй, блін, повітря, риба недотрахкана, а сама лазила по кабаках тутешніх, погань. Я ж навіть її не трахнув, блін, як повне мудило. А воно носом крутило весь час, і це їй не те, і те не так, і ціпуру я їй купив не таку товсту, як її, блін, губа, і взагалі мало роблю їй подарунків. Дупа маленька, а претензій, блін, претензій. Як зустріну, то я її носа довгого з ротом зрівняю, сука невдячна».

Я побажав йому удачі. За це він назвав мене козлом. Але на козлів я припинив звертати увагу ще вдома. Я їх просто рахував, як і «мудил», як і «пішовнахердовбак», як і «отсосіпіпетка» й усе таке інше, я вів звітність, людство мусить відповісти за все, за кожне моє страждання. Я вислухав відповідь адміністратора на моє запитання, чи не прийшов мені факс про мого кота: «Ноу, сер, насинг ебаут йо кєт. Ай ем ріалі сорі», розплатився й пішов у номер трохи поспати. «Єбаут». Отож.

Перед тим, як поринути в сон, я подумав над тим, що рівень моєї ненависті до людства підійшов до маківки, от-от закипить, і я не знаю, що з цим робити, треба щоб хтось надпив, або я почну її розливати на всіх і кожного. Та хто ж здогадається сьорбнути ненависті, що клекоче в твоїй маківці, перетворити її на живу воду, і тим самим врятувати тебе і весь цей світ? Агов, люди, агов, герої, де ви є, чи ви чуєте мене?

Ні, вони зайняті тим, що знімають стрічки про те, як величезні чудовиська ходять містами, жеруть пересічних громадян, руйнують будинки, псують техніку; вони знімають фільми, в яких жадібні до крові чужі потвори народжуються в людських шлунках; вони вигадують сценарії, згідно з якими в дитячі сни приходить Фреді Крюгер і полосує всіх ножами; а до відпочивальників на озерах чіпляється ненажерливий Джейсон, який душить їх пачками й рубає сокирами навпіл; у той самий час туристами, що мандрують річками Амазонії, ласують велетенські змії, та пацюки зжирають живцем водіїв потягів у нью-йоркському метрополітені; а поважний розумник Лектор, замість того, щоб читати десь лекції (ги-ги, оцініть каламбур!) смажить мозок відчайдушного поліціянта для жінки, котру, попри все, покохав. Я все думаю, а чи була вона настільки голодною?

Чому ви займаєтеся цим лайном, га? Всі ви, га? Слухайте, поруч із вами живе дід, котрому варто тільки сказати: «Привіт, як справи? Ви не проти келиха вина чи партії в шахи сьогодні ввечері?», і тоді він не вб’є свого сусіду тільки за те, що той смажить оселедець на кухні з відкритими балконними дверима, бо в нього з’явиться сенс життя. Ви й шахи, це буде його сенсом життя. Дріб’язково, думаєте ви? Можливо, для вас це дріб’язок, але не для цього діда, і ви відчули б це, якби хоч раз зазирнули в його очі.

А це — дівчина, яку треба просто погладити по русявій голові, сказати, що все минеться — і вона завтра не викинеться з вікна, перед тим не вимкнувши крана, щоб хатнім тарганам — єдиним її співрозмовникам — було що пити, та залишивши записку про те, що вона нікого не звинувачує і йде тому, що виявилася нікому не потрібною. А це — хлопчик, котрому треба вчасно пояснити, що не можна ґвалтувати маленьких дівчаток і мучити кицьок, тому що їм боляче, а замість того подарувати йому гітару й платівки «Бітлз», і тоді країна не отримує серійного ґвалтівника, а підлітки всього світу отримують геніального рок-музиканта. А це… Чекайте, де ви, кому я це все говорю? Пім-пім-пім-пім-пім. У вас зайнято. У вас постійно зайнято. Як і в мене. В нас зайнято. Агов, я щойно розповів вам майже цілий сценарій найжахливішого фільму жахів, котрий існує паралельно з нашими життями, хтось не шкодує кіноплівки, але чому ми всі цього не бачимо? Чому не дамо цьому ради? Невже всі ми на церемонії вручення «Оскара»?

Воно з’явилося вранці. Якраз тоді, коли я пішов голитися до ванної кімнати. Нічого, як то кажуть, не віщувало біди. «Не треба красти рушника, любчику, хоча він, звісно, надзвичайно пухнастий, і твоє тіло його схвалює. Я хочу тобі сказати, що й рушник схвалює твоє тіло, ага». Якщо ви гадаєте, що після цієї зухвалої заяви я продовжував голитися, при цьому насвистуючи: «Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?» — то вас, шановний, неможливо вразити нічим. Цвяхи б робити з таких людей, як ви.

Я ж гепнувся на підлогу, вкриту гумовим килимком, який боляче вп’явся в мої оголені сідниці. «О, можу собі уявити, який малюнок отримає ваша дупка. Геометричні абстракції, я б навіть сказав — квадратики, о, любчику, як би заздрив вам Малевич», —