Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

загиготіло воно. Я ж подумав, що на моїй дупі відіб’ються не лише квадрати, а й герб! А може, герб якраз припадає на ту щілину, ну, ту саму, ви знаєте… За дупу мою турбується. «А ну, вшивайся звідси, пєдік», — видушив із себе я. «Він лютує, ти ж ба!» — долинуло звідкись ліворуч, до того ж зовсім близько. І тоді я його побачив. Воно висіло на рівні моїх очей. Воно було, як вам сказати… Таке краще не описувати. Скажу одне: те, про що писав Гоголь, те, що так талановито змальовував нам Булгаков, і те, що зображав Аль Пачіно, в моєму випадку мало зовсім інший вигляд. Відверто кажучи, не такий гарний, ага. Вигляд волохатої плями невеликого розміру з маленькими зворушливими очиськами. Я не надто прямо? Чи не надто завуальовано? Ви зрозуміли, про кого я? Я не хотів би називати його ім’я, бо може з’явитися, його нічим не годуй, тільки згадай — як воно стрибне до вас прямо в ліжко. Майте на увазі, стримуйтесь. Не маєте такого наміру? Нестримні ви мої. Ну, чиніть, як знаєте, я вас попередив. Совість моя начебто чиста. Начебто. Гей, совість? Гей-гей, совість? Агов, совість, ти де?

«Якби в тебе була совість чи навіть тінь її, ми з тобою б зараз не розмовляли», — сказало воно. Пихате мурло. «Знаєш, поки що ми не стали товаришами, і невідомо, чи станеться така щаслива подія, тому моя тобі порада, любчику: обирай слова, бо потім не знатимеш, де приткнути зад, як тобі буде боляче, ага». Але я став сміливцем. Чому? Тому що второпав, що воно є. А понад усе нас лякають невідомі речі, й коли приходить доволі відоме страхіття, то воно вже й не таке страшне, тому що знайоме. Не можу сказати при цьому, що воно дуже приємне, але все одно — знайоме. Це наче зустріч із огидним сусідом, який тричі заливав твою хату після євроремонтів, застрелив твою бабцю, підвісив на штахетнику твого кота, самого тебе схилив до орального сексу з верблюдами і ніколи не відшкодовував завданих збитків.

«Душа моя тобі потрібна, так?» — зверхньо запитав я.

Я був начитаним хлопцем. Воно загиготіло. «Душа твоя, твоє заплямоване душисько? Так, треба, а що, так і даси? Без пручань, без торгів?» Я замислився. Треба ж добре обскубти гада. «Гей, хлопче, про слова — пам’ятаєш?» Я пам’ятав. «То як мені тебе називати?» «А що, любчик не знає мого імені чи проблеми зі словниковим запасом?» Любчик знав, проблем у любчика не було (якщо не зважати на одну волохату проблемку). Але чекав на пропозиції. «Добре. Називай мене Месір».

«Месір». Оце полохало — і Месір? «Я не можу звати тебе Месір, ти вже вибач», — зізнався я чесно. «Ну, обери якийсь варіант, у мене сьогодні непоганий настрій, може, й погоджуся…» Він відригнув. Невже воно п’є пиво? «Ні, це не через пиво». Як із ним зручно, от що означає: чуйна людина. Але ж воно не людина, може, тому й чуйне? «Слухай, звільни мене від філософії. Зазвичай від цього в мене псується настрій, а якщо в мене зіпсується настрій, то я буду вимушений зіпсувати настрій і тобі». «А тобі не здається, що це так дріб’язково — псувати іншим настрій тільки тому, що хтось зіпсував твій?» Судячи з того, що його очиська втратили свою зворушливість, я зрозумів, що зайшов задалеко і зараз мушу відгребти назад. «О’кей, о’кей», — допоміг собі руками, роблячи заспокійливі жести.

«То що? Придумалося?» — голосно запитало воно. І я прокинувся. І цього разу заверещав, як навіжений. Я думав, що все це мені наснилося, але — ні. Воно сидить у моєму кріслі, воно склало рученята, воно впевнене в собі, як у таке-о не вірити? «О, вже краще. Починаєш правильно мислити, любчику». «Слухай, чи не міг би ти не називати мене любчиком? Мене від цього нудить». «Міг би. Але не буду. А нудить тебе через те, що ти забагато пиячиш». Отакої. А я все життя (ну, не все, звісно, це так говориться просто — «все життя») думав, що воно має схвально ставитися до всіх пороків, і до пияцтва також. «У принципі ми схвалюємо пияцтво, коли цим займаються наші ідеологічні вороги, але коли пиячать наші спільники? О, це вже нас, любчику, дуже непокоїть». «Нас?» «Ага». Тобто воно таке не одне. Воно мовчить, робить вигляд, що не підслуховує. «Тобто я — ваш спільник, так?» «Потенційний, це поки що все, що я можу обіцяти, але, на перший погляд, перспективний». Боже мій, він говорить, як менеджер. «Кого це ти згадав, ще й всує?» «Е», — швидко вибачаюся я. «Більше такого не повториться, Месірко». «О! Я зватиму тебе Месірко, тому що ти — сірий і, вибач, невеличкий за розміром». Воно гмикає. Мабуть, може збільшуватися. «Може, може. Багато чого може. І в разі, якщо ти будеш поводитися грамотно, зметикував? Тоді в тебе з’явиться можливість переконатися в моїх можливостях».

«І що мені для цього робити? Для того, щоб отримати всі ці блага? Ага, зметикував». Я йду в іншу кімнату, яку називаю гостьовою, я принципово дивлюся телевізор тільки там, повертаюся зі швейцарським ножиком, маленьким, гарненьким з червоною ручкою, мені здається, що я поцупив його в Берні, виніс із готелю, так він мені сподобався. Воно не встигає нічого промовити, як я чиркаю собі по зап’ястю.

Не сильно, але кров тече. «Хіба мати винувата, що дитинка дурнувата», — чую його голос. «Де договір? Давай його сюди, будемо підписувати». «Який ти швидкий. Дзуськи». Воно від мене відвертається, бере «Плейбой», гортає його, гмикає й вітається з дівчиною березня, білявкою з величезними цицьками. Я стою, наче бовдур із вимитою шиєю, в нових трусах і випраних шкарпетках, а дівчина так і не з’явилася. Кров спокійно продовжує текти на світлий килим.

«От народ. Нічого не можуть нормально зробити, а от нагидити, зіпсувати, засрати щось — це їм як два пальці об асфальт».

Воно гойдається на картині, що висить над моїм розкішним ліжком.

На ній зображена незнайома жінка. У принципі, було б дивно, якби у двомісному ВІП номері готелю «Рітц Карлтон» хтось повісив зображення знайомої мені жінки. Воно гойдається ще активніше, і я починаю хвилюватися. «Ти б обережно, це, мабуть, оригінал, мені потім за все це платити». «Теж мені, не роби вигляд, що розумієшся на мистецтві». Таки пройняло його. «Ти мене дратуєш, любчику. Всі ці ніж, кров, любов — як це все