Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Але знаєте що? Пишався я не тим усім. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мільярдів представників людства (чи скільки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подібних до мене. Я пишався тільки одним. Тим, що в дитинстві я був солістом Українського республіканського хору телебачення і радіо. Отакої. З’їли? От чи багато, скажіть мені, серед ваших знайомих людей, які б дерли свої дитячі горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорі? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. І цілком можливо, що цей самий один я і є. Звісно, я не міг втримувати в собі ці гордощі: щоразу, коли я випивав чи просто хтів причарувати людей, особливо жінок, я відразу казав, що був солістом цього хору. Моя дружина, до речі, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорі наволоч не тримали. Теж мені, жіноча логіка, а якщо у наволочі непоганий голос?
Утім, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхідно, щоб я заспівав. «Стасе, сонце, заспівай нам про „сигнальщиков-горнистов“». «Стасе, давай затягнемо: „На медведя я, друзья, на медведя я, друзья“». Потім обов’язково наближалась якась упевнена в собі сирена й пристрасно шепотіла: «Стасе, слухай, ну заспівай мені хоча б „Товарищ па-а-мять“» і притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розуміли простої, як на мене, речі. Професіонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Він не повинен ліворуч та праворуч розкидатися своїми здібностями. Якщо мені не довелося стати професійним співаком, то немає сенсу розважати цей п’янючий натовп. Я був над усім цим.
Люди по-різному реагували на підставу для моїх гордощів, деякі мої приятелі, як тільки мене бачили, починали наспівувати: «Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два — словечко, будет пе-сен-ка!» А ще один мій приятель зізнався, що тільки-но бачив мене, в його голові одразу починали лунати пісні нашого піонерсько-комсомольського минулого, і це настільки складно було зупинити й не заспівати вголос, що він почав втрачати уважність до моїх розповідей, тому що думав тільки про одне: аби це не вирвалося на простір. Він боявся мене образити, і за це я люблю свого друга. Можу собі уявити, як це складно — водночас намагатися зрозуміти, в чому проблема, яку ми порушували під час бесіди, не верзти дурниць у відповідь, якщо в голові твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: «Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь». От зараз спробував зробити таке, і мені схотілося одного, — голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.
У принципі я сам усвідомив, як ця моя гордість могла дістати людей, тільки після того, як стрів Олега Галька. Галько теж мав привід для гордощів, у дитинстві він займався художнім читанням. Тому коли він розмовляв, у мене було таке відчуття, що хтось поруч увімкнув приймач. Історію про злякану бабусю та грецькі горіхи в його роті я чув узагалі неймовірну кількість разів. А ще в нього була настільки рівна спина, що її можна було успішно використовувати як лінійку. От якби вам конче потрібно було виміряти щось із приблизною довжиною до 170 сантиметрів, а під рукою нема нічого придатного, крім Олега Галька, ви могли спокійно зробити всі потрібні заміри за допомогою цієї світлої постаті. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невірні наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживанні слів.
Як у Галька з художнім читанням, так і в мене з хором пов’язано багато спогадів. Принаймні про один із них, з вашого дозволу чи без, я розповім. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумієте, якщо вислухаєте мою…
історію про красуню Софію Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш ніж пхати щось в руки дітлахам
У дитинстві мені дуже подобалася Софія Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусідку тітку Ганну, зовнішності якої заздрила мати, і з якою матір зраджував батько. Вона була красуня, вона співала, в неї було оригінальне, як на мене, ім’я. У неї не було жодного шансу мені не сподобатися. Варто сказати, що Софія, незважаючи на аспект у вигляді сусідки Ганни, була кумиром усієї нашої родини ще з часів «Червоної Рути», яку, як відомо, годі вже й шукати вечорами.
Тому, коли я дізнався, що мені доведеться співати в хорі, підспівуючи самій Ротару на концерті, а потім іще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозуміло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми білими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутність. Ні, нам обрали тільки одну пісню. «Дадим шар земной — детям!» Це була серйозна, дещо навіть патетична пісня. Я спочатку підспівував пані Софії разом із хором, а вже потім з іншими трьома дітьми, однією з яких була рідкісна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танці: «но-о-о-сок, п’ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселіше, но-о-сок, п’я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселіше» тих самих порядних дітей, котрим дорослі прямо в руки скинуть від гріха подалі Земну кулю.
І от, коли чарівна Соня проспівала: «И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…», тоді кулька потрапила в мої шкідливі ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як «золоте» ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулі сиділи посланці миру — білі голуби, але відразу, як тільки кулю передали дітям, голуби стрімко пурхнули у височінь, а в моїх руках залишилася тільки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвіті куля, прикрашена яблуневими гілками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвідомив, що цю кулю я не віддам нікому. Дірку вам від бублика, а не кулю, дорослі. Дадуть вони кулю на мить. Атракціон небаченої щедрості. Треба було виважено ставитися до того, кому і що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робіть. Дулю з маком.
