Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Може, сьогоднішнє ксероксове ворожіння нарешті дало мені єдиний так довго очікуваний шанс? От як зайде, чи подзвонить, чи направить когось із дорученням-перевіркою «Васятко» (це мій керівник, Василь Васильович Гончаренко), у цілому офісі нікого немає, лише один я — невгамовна бджола — на місці. Сиджу і строчу папірці на благо рідної Батьківщини або окремих своїх співвітчизників. Тільки крильця шурхотять. Я і мій комп’ютер у пристрасному ритмі мчимо, щоб дарувати країні щасливе майбутнє. Подобається? Але — дзуськи, щось мені підказує, що в моєму випадку може трапитися тільки навпаки. От запізнюсь я, скажімо, хвилини на три, аж тут раз — і Васятко. Всі в офісі працюють як бджоли, а мене якраз і нема. Таке вже було? Здається, разів із десять, точно.
«Стасику, папери готові?» — це голос нашої каргусі — Варвари Великомучениці. Чому я мушу робити її папери? Адже я ж теж керівник, хай із меншою собівартістю, але ж керівник? А якщо відверто, сам на сам, — чому ти, Стасе, займаєшся розмножуванням цих паперів? Та тому, що твоя секретарка — рідкісне стерво. Але сумно не це, сумно те, що ти ніколи не зможеш її здихатися. Відомо, що правда завжди на боці керівника, але трапляється й таке, що правда може бути на боці секретарки, якщо вона рідна небога найвищого керівника. «Стасе?» Мені здається, що таким голосом має розмовляти заіржавіла скріпка, котра стискає і в такий спосіб береже від розпаду старі архівні матеріали. От знайшов ти матеріали, струсив пилюку, руки тремтять, бо цікаво, що можна віднайти в цій давнині, аж тут заіржавіла скріпка: «Чого мацаєш раритет, сволото навіжена. Руки хоч помив, мацапуро?» — Варварчиним голосом. Вона що, не знає, що я обраний? Не відчуває, старе опудало, що завтра вона миттєво згадає, як мене по батькові? Завтра, все це станеться завтра, бо завтра я нарешті отримаю ВСЕ! Я — Станіслав Владиславович назавжди, а от вона буде «Варкою» в ліпшому разі, а може, я її взагалі звільню? Навіщо мені це старе ганчір’я? Старому ганчір’ю не місце на моєму мармуровому ґанку. «Стасе?» Це стерво є лівою рукою нашого Васятка. А лівою рукою вона є тільки тому, що наразі не відхапала праву. Права рука також має ім’я, до того ж досить гармонійне — Валерій Леонідович. (Ви знаєте про таку собі штуку, як гармонія імені?
Щоб ім’я та по батькові були гармонійними, конче необхідний літерний збіг. Наприклад, Валерій Леонідович, — повторюється склад «ле», тобто цей збіг літер є і в одному, і в другому слові. Коли у ваших іменах ви знайдете подібний збіг, це означає, що й життя ваше буде гармонійним. Десь я таке чув, а чи працює воно, чи ні — брехати не буду, не знаю). До речі, моя секретарка, нероба і хвалько, — рідна небога цього шикарного пана. Чи треба щось пояснювати? Іноді здається, що відхапати праву руку Васятка зовсім неможливо, тому що вона металева, як у Капітана Крюка. Принаймні Варвара, людина з зубами, які можуть легко перекусити пароплав навпіл, у намаганнях розправитися з Валерієм Леонідовичем наражається здебільшого на прикрі поразки.
Звісно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речі, саме вона так по-панібратськи його й називає, потім поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мій погляд, визначити, як кохання. Якщо ні, то я більше нічим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосередній близькості та його уважне до її істеричних балачок ставлення. Бо, відверто кажучи, я не забожуся, хто з цієї пари є більшим стервом. Жінкам її віку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов’язково потрібно бути в когось закоханими. Інакше працювати з ними буде взагалі нестерпно. А жити з такими може хіба що дуже нерозбещена людина. Ні, скажемо відверто, нічим не розбещена. Така, що не знає радощів життя, та й узагалі життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не зміг би, а немовля — змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порівняти, і може сприймати Варвару, як щось пересічне. Наприклад, як табуретку. О! Інша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей світ та його мешканців. Нічого приємного. Загалом я хтів сказати, що та людина, яка вміє кохати чи робити щось інше, подібне до кохання, вона не втрачена людина. От.
Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподіваюсь на краще), така нестерпність виявляється через раз. Оце як зараз: «Папери готові?» Коза ти підірвана. «Варваро Адольфівно, ви розумієте, так невчасно зламався ксерокс. Нічого поки не можу вдіяти». Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: відкусити чи спочатку вимити? Цікаво, а Гітлер ніяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в ній його гени, не може ж це бути простим збігом обставин! Не вірить мені, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя більш приязним, з уболіванням за справу. «Зламався? Мене не цікавить, що щось зламалося. Це ваші проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столі». Зараз клацне іклами.
Хутко підводжуся, щоб у неї склалося враження, нібито я пішов шукати іншого, більш покірного ксерокса. Такий собі Стас — спритний відшукувач слухняної копіювальної техніки. Я — парубок моторний, ги-ги. А сам плентаюся до їдальні. «Пішли ви всі, а особливо ти, стара кобро, — думаю я, — у мене обід».
У буфеті завжди натовп. Тут можна зустріти кого завгодно. І звісно, великих політиків, щоправда, з-поміж тих, котрі бідніші, а через це — менш впливові. Журналістів, ну, цим аби пожерти десь на дурняк, а зважаючи на тутешні ціни, наш буфет є знахідкою для людей, не розбещених тугими гаманцями. Крім того, тут завжди можна намацати якусь корисну людинку. О, інформація, богиня сучасних міжлюдських взаємин. На тебе моляться, тобі приносять жертви, ти стала справжньою релігією свідомих та несвідомих
