Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
«От скажи мені, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одружені, тобто ти мусиш знати про бабів та про їхні цінності не з чуток. Який зиск із бабів? Суцільні витрати, як на мене. Замість того, щоб купити собі пару джинсів або дві пари, купуєш це саме їй, а до джинсів іще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.
А ще годуй їх, а жеруть вони, ці сучасні дюймовочки, забагато, їх нагодувати складніше, ніж двох елітних вепрів. А їхні подруги, з якими треба час від часу спілкуватися. „Чому ти не підеш зі мною до Насті, ти мене не кохаєш?“ Їхні подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п’ятьох балакучих віслючих. І абсолютно відомо, що все це так і буде, а може, ще й гірше. От скажи мені, на хера добровільно на себе брати такий клопіт? Тільки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її піхві?» Ігорко також збирається, оно вже вкладає собі волосся. Кінець робочого дня. «Ти йдеш?» — питає він мене. «Ні. Маю дещо доробити». Він викидає в мій бік вказівного пальця. «Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помітити, пару разів затримаєшся після робочого дня, і все. Козел». «Успіхів», — кажу я. «Я тебе попередив, брате», — каже Ігорко.
Темнішає. На вулиці, в моїй душі. В моїй душі темно, як у собачачій пащі. Мої руки стають вологими, я підходжу до Степанового комп’ютера. «Вологі руки — це велика перешкода для кар’єрного зростання», — так промовив Ігор через годину після мого представлення працівникам департаменту. «Вологі руки — це ознака хвилювання. Це наче в тобі усцявся твій страх. Лікуй вегето-судинну дистонію, Стасе. Такі руки можуть собі дозволити тільки керівники, а не ті, хто намагається ними стати». Ігор — мій тутешній гуру. «Ігорко з пригорбку». «0101» — впевнено набираю я, бо Степан народився 1 січня. «Ласкаво просимо», — каже мені його машина. Амбітні люди надають перевагу амбітним паролям. Вологі руки. Це плаче по мені моя неспокійна совість. Далі робиться все швидко, знайдено відповідний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. «Було ваше — стало наше». Але ж чому такі вологі руки? «Цуп-цуп та й гуп-гуп?» — так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив заборонені шоколадні цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непоміченим. Свіже повітря не здається свіжим тому, хто його псує. Але він терпить. «Своє не смердить».
Я йшов і відчував сморід, що плівся за мною. Мій власний сморід. І мені було моторошно. Я почав вагатися. «Хочеш умерти в жебрацтві, в забутті?» — спитало мене воно. Воно було здатне матеріалізовуватися всюди та в будь-який момент. «Я не зможу цього зробити», — кажу я йому. «Отакої? Не вистачає сили волі, ти в нас зневолений хробак? Та ти вже це зробив. Пізно пити боржомі, мій любчику, пізно. Олію вже пролито». Воно плентається за мною, на його вустах жевріє посмішка, в очах стрибають вогники, як іскри, що відлітають від вогнища й танцюють у нічному повітрі легковажні польки. «Чого ти смієшся?» — питаю я. «Збуджуюся. Я завжди збуджуюся, коли відчуваю опір».
«Ти згадай, о’кей? Просто згадай про сотні тисяч людей, куди жалюгідніших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтіїв, людей, які клепки не мають, в яких так мало (на твій погляд, шановний) здібностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрі попри все це мають набагато більше, ніж ти». Я ловлю машину, називаю водію свою адресу й відкидаюсь на крісло. «Мені щось пече», — кажу я. Воно кривиться: «Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лікарі. Треба стежити за своїм здоров’ям. А в курячій бризолі було забагато олії. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печінкою». «Не діставай мене, га? Ти прибрав із дому незваних родичів? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова». «Звісно, — хитрує воно. — Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, і не хочеш, щоб її перехопив якийсь нездара, хитрий кнур) треба покладати на здорову, світлу голову». Я занурююся в свої спогади, спогади про моє життя, котре було сповнене чим завгодно, але не цим малим страховиськом.
ii)
Як розповісти про себе, щоб співрозмовник не занудьгував відразу після того, як почув твоє ім’я та прізвище? Чим можна зачепити людину? Порівняннями. Якщо ти будеш вести розповідь про себе, постійно порівнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то він дослухає майже до кінця. Люди цікавляться своїми славетними постатями. Звісно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися від своїх слів, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. І до своїх вад. І до своїх переваг. До всього свого світлого образу. Але як тільки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собі (або щоб побачив хтось інший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звісно, якщо це не жінка, котра хоче від тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навіть лестивого для неї, патякання.
Мені завжди було чим пишатися. Так, авжеж — а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Ні. Я, до речі, гарний білявець із виразними карими очима, щоправда, в біології це називається — біологічний виродок, тому що в нормальних людей — темне волосся й карі (горіхові) очі або світле волосся та блакитні (сірі) очі, а якщо щось не збігається, то є відхиленням від норми, свого роду збоченням. О’кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але — гарним. Додайте, що колись я був дуже успішним бізнесменом (не варто згадувати, який у мене був бізнес, це все в минулому, минуле, може, й цікавить слухачів, але набагато більше чомусь цікавить податкові органи). Я завжди відрізнявся міцним здоров’ям, був зручним
