Українська література » Сучасна проза » Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Читаємо онлайн Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд
за вікном, у дедалі густішій темряві, я бачу район міста, помережаний незліченними вулицями й залізничними коліями, які, переплітаючись, тягнуться на схід і північ, огинаючи рифи будинків, туди, за Голловей і Гайбері, і що сніг падатиме повільно й рівномірно, аж поки поховає під собою ті гігантські кам’яні нарости… London a lichen mapped on mild clays and its rough circle without purpose…[27] Таке саме нерівне коло намалював на аркуші паперу Зденек Ґреґор, який після проведеного ним обстеження намагався наочно зобразити для мене розширення сірої зони в моєму правому оці. Тут йдеться, сказав він, про зазвичай лише тимчасовий дефект, спричинений тим, що на місці жовтої плями, ніби під шпалерами, утворюється пухирець, заповнений прозорою рідиною. Причини цього відхилення, яке в науковій літературі описане як центральна серозна хоріоретинопатія, залишаються нез’ясованими, сказав Зденек Ґреґор. Власне, відомо лише те, що воно виникає майже виключно в чоловіків середнього віку, які проводять забагато часу за читанням і письмом. На завершення цієї консультації для з’ясування точного розташування враженої ділянки ще слід було зробити так звану флюоресцентну ангіографію, тобто низку фотографій мого ока або, точніше, якщо я правильно зрозумів, очного дна через ірис, зіницю та очне яблуко. Технік-асистент, який чекав на мене в кімнаті, обладнаній спеціально для таких процедур, був надзвичайно поштивою людиною, він мав на голові білий тюрбан — і в мене виникла безглузда думка, що він трохи нагадує пророка Мугаммеда. Він ретельно закатав рукав моєї сорочки й встромив вістря голки у вену, трохи нижче ліктьового суглоба, але так, що я зовсім нічого не відчув. Вводячи в мою кров контрастний розчин, він попередив, що я можу відчути легке нездужання. У кожному разі моя шкіра на кілька годин забарвиться в жовтуватий колір. Після того, як ми ще трохи мовчки зачекали, кожен на своєму місці, у блідо освітленій маленькою лампочкою, як у спальному вагоні, кімнаті, він попросив мене підійти ближче й сісти за стіл, обличчям до конструкції, закріпленої на держаку, помістити підборіддя на м’яку підставку, а чолом притулитися до металевого обруча. І зараз, коли я пишу ці рядки, я знову бачу маленькі сяйливі цятки, які сипалися з моїх широко розплющених очей за найменшого притискання затвору. — За півгодини я вже сидів у салоні бару в готелі Great Eastern, що на Ліверпуль-стрит, і чекав на найближчий поїзд додому. Я знайшов собі темний закуток, бо разом із пожовклою шкірою мені тепер справді стало трохи недобре. Вже коли я прямував сюди на таксі, мені здалося, що ми їдемо великими колами через лунапарк, так несамовито оберталися у вітровому склі вогні міста, і навіть зараз перед моїми очима кружляли тьмяні кулі світильників, дзеркальна стіна та строкаті батареї пляшок за шинквасом, так ніби я опинився на каруселі. Я притулився головою до стіни й раз-по-раз, коли підкочувала нудота, глибоко вдихав і видихав повітря, спостерігаючи за робітниками із золотих копалень лондонського Сіті[28], які цієї ранньої вечірньої години збиралися тут, у своїй звичній кнайпі; зі своїми темно-синіми костюмами, смугастими маніжками та яскравими краватками всі вони були подібні між собою, і поки я намагався збагнути загадкові звички цього, не описаного в жодному бестіарії виду, їхнє спільне проводження часу, їхні напівтовариські, напівагресивні манери, їхнє розкуте булькотіння при спорожненні склянок, ґелґання голосів, що ставали дедалі збудженішими, несподіване вискакування з-за столу то одного, то другого, збоку від хитливої компанії я раптом помітив самотнього чоловіка, і то був не хто інший, як загублений мною Аустерліц, що його, як спало мені якраз на думку, я не бачив вже майже двадцять років. Його зовнішній вигляд геть не змінився, як за поставою, так і за одягом, навіть через плече був перекинутий той самий наплічник. Лише біляве, хвилясте волосся, що, як і раніше, стирчало врізнобіч якимось химерним фасоном, виглядало трохи побляклим. Але, незважаючи на це, тепер він здавався мені на десять років молодшим за мене, хоча раніше я вважав його десь на десять років за мене старшим, чи то через мій власний кепський стан, чи, може, через те, що він належав до того типу вічних парубків, у яких до останнього залишається щось хлоп’якувате. Наскільки пригадую, якийсь час я був цілком приголомшений такою несподіваною з’явою Аустерліца, адже на зустріч із ним я вже й не сподівався; принаймні я ще пам’ятаю, що перш ніж підійти до нього, я довго розмірковував над його подібністю, яку зауважив лише тепер, до Людвіґа Вітґенштайна, а також над тим переляканим виразом, яким були позначені обидва ці обличчя. Думаю, то був саме той наплічник, про який мені пізніше розповідав Аустерліц і який незадовго до того, як розпочати своє навчання, він купив за десять шилінгів під час розпродажу на Черінґ-Крос-роуд,

де продавалися речі зі складів спорядження шведського війська; за його словами, цей наплічник був єдиною справді надійною річчю в його житті, тож мені здається, що саме цей наплічник і навів мене на химерну думку про своєрідну фізичну спорідненість між Аустерліцом та кембриджським філософом, який 1951 року помер від раку. Вітґенштайн так само постійно мав із собою наплічник, у Пухберзі та Оттерталі, а також коли їхав до Норвегії, чи до Ірландії, чи до Казахстану, чи додому, до сестер на Аллеґассе на святкування Різдва. Завжди й скрізь наплічник, про який Маргарита писала своєму братові, що той для неї майже так само дорогий, як і він сам, подорожував разом із філософом, здається, навіть через Атлантичний океан на лайнері Queen Mary, а там — від Нью-Йорка й аж до Ітаки. Тож коли я натрапляю на яку-небудь світлину Вітґенштайна, мені дедалі більше здається, ніби на мене дивиться Аустерліц, або ж коли я погляну на Аустерліца, у мене таке враження, ніби я бачу нещасного філософа, замкненого в ясності своїх логічних міркувань так само, як і в сум’ятті своїх почуттів, такою великою є схожість між ними, як у поставі, так і в тому, як вони, долаючи невидимі бар’єри, вивчають інших, а також у тому, що вони лише тимчасово облаштовують свої життя; так само подібні вони й прагненням задовольнятися якомога меншим, а ще обидва наділені характерною як для Вітґенштайна, так і для Аустерліца нездатністю затримуватися на яких завгодно вступних фразах. Так і цього разу в барі готелю Great Eastern, не зронивши жодного слова про нашу чисто випадкову зустріч після такого тривалого часу,

Відгуки про книгу Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: