Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

відбували вночі, ніби кораблі, що виходять у нескінченні морські далі. Нерідко на паризьких вокзалах, які, за його словами, він сприймав як місця заразом щасливі й нещасливі, його охоплювали небезпечні та для нього самого цілковито незбагненні потоки почуттів. Я ніби й досі бачу перед собою Аустерліца, який, сидячи в пообідній час у кабінеті свого лондонського інституту, зробив цю заувагу про власну, як він її пізніше називав, вокзаломанію, звертаючись не так до мене, як до самого себе, і це був єдиний натяк на його душевний стан, який він дозволив собі виказати переді мною до того, як 1975 року я повернувся в Німеччину з наміром надовго осісти на батьківщині, яка за дев’ять років відсутності стала мені чужою. Наскільки я пам’ятаю, я ще декілька разів написав Аустерліцу з Мюнхена, проте так і не одержав відповіді, можливо, тому, як я думав тоді, що Аустерліц був десь у від’їзді, або, як я думаю тепер, тому, що він волів не надсилати листи до Німеччини. Та хай би якою була причина його мовчанки, контакт між нами обірвався, і я не відновлював його, аж поки приблизно за рік вирішив вдруге залишити батьківщину й знову повернутися на Британські острови. Звісно, я міг повідомити Аустерліца про непередбачену зміну моїх життєвих планів. А не зробив цього, напевне, тому, що невдовзі після мого переїзду для мене настали надто погані часи, які затьмарили мій інтерес до життя інших людей, із цього стану я вибирався дуже повільно, насамперед через повернення до письменницького ремесла, яке я на тривалий час занехаяв. Хай там що, але за ці роки я не надто часто згадував Аустерліца, а коли й згадував, то за мить забував знову, тож відновлення наших колись водночас тісних і відсторонених стосунків насправді відбулося лише за два десятки років, у грудні 1996-го, завдяки дивовижному збігу обставин. Тоді я саме перебував у стані певного неспокою, оскільки, шукаючи одну адресу в телефонній книзі, помітив, що практично за одну ніч у мене на правому оці майже повністю зник зір. І навіть коли я відводив погляд від сторінки переді мною й спрямовував його на світлини в рамках на стіні, правим оком я бачив лише низку темних форм, дивним чином спотворених згори і знизу, — відомі мені до найменших деталей постаті й ландшафти розчинилися, обернувшись на однорідне, загрозливе чорне штрихування. Водночас мені постійно здавалося, що краєм ока я все бачу з незмінною чіткістю, так ніби мені було досить для цього лише трохи змістити свій погляд убік. Проте, хоч я й пробував багато разів, це мені не вдавалося. Ба більше, здавалось, що сірі поля стають дедалі ширшими, і поки я по черзі заплющував і розплющував очі, щоб порівняти їхні ступені різкості, у мене виникло враження, що й ліве око стало бачити дещо гірше. Вже й так доволі збентежений цим, як я побоювався, поступовим послабленням зору, я пригадав, як колись читав про те, що аж до XIX століття оперним співакам, перш ніж вони мали вийти на сцену, а також молодим жінкам, яких мали відрекомендувати новому кавалеру, капали на сітківку ока декілька крапель рідини, дистильованої з беладони, рослини з родини пасльонових, внаслідок чого їхні очі сяяли пристрасним, майже неприродним блиском, хоча самі вони заледве що й бачили. Вже й не знаю, як того похмурого грудневого ранку я пов’язав ту ремінісценцію з моїм тодішнім станом, лише пам’ятаю, що там був якийсь зв’язок із думками про фальшивість гарного вигляду та небезпеку дочасного згасання і що через це я непокоївся, що не матиму змоги продовжити свою роботу, й водночас був, так би мовити, сповнений почуттям вивільнення й уже уявляв, як позбавлений безкінечної необхідності писати й читати, сиджу в плетеному кріслі в садку в оточенні світу, який втратив свої обриси і який можна розпізнати лише за його слабкими барвами. Оскільки за декілька днів не настало покращення, напередодні Різдва я ненадовго поїхав до Лондона, до одного чеського офтальмолога, якого мені порадили, і як то бувало щоразу, коли я сам їхав до Лондона, так і цього грудневого дня в мені заворушився якийсь тупий відчай. Я поглядав на плаский, майже позбавлений дерев пейзаж, на величезні брунатні поля, на залізничні станції, на яких ніколи не сходитиму, на зграї чайок, що, як завжди, збиралися на футбольному полі на околиці Іпсвіча, на колонії дачників, на голі, порослі диким виноградом, покорчені стовбури дерев, що росли на галявинах, на блискучі, як ртуть ватти й прілі[25] між мілинами біля Меннінґтрі, на напівзатоплені, похилені на бік човни, водонапірну вежу в Колчестері, фабрику Марконі в Челмсфорді, порожній іподром для афганських собак у Ромфорді, потворні задні стіни таунхаузів, повз які проходила залізнична гілка, що сполучала віддалені райони метрополії, широкий цвинтар Менор-парку та багатоквартирні висотки Гекні, всі ці незмінні краєвиди, які завжди пропливають повз мене, коли я їду до Лондона, але які так і не стали для мене звичними, і — незважаючи на багато років, що минули з часу мого приїзду до Англії, — залишаються чужими й трохи лячними. Особливо млосно стає мені щораз на останньому відтинку колії, коли поїзд незадовго до прибуття на станцію Ліверпуль-стрит мусить петляти через численні стрілки, просуваючись колією, затиснутою обабіч почорнілими від кіптяви та дизельного мастила цегляними стінами з їхніми круглими склепіннями, колонами й нішами, що того ранку нагадували мені якийсь підземний колумбарій. Була вже третя по обіді, коли на Гарлі-стрит в одному з тих цегляних будинків бузкового кольору, зайнятих переважно ортопедами, дерматологами, урологами, гінекологами, невропатологами, психіатрами, лорами та окулістами, я опинився перед вікном сповненої м’якого світла й трохи зажаркої почекальні доктора Зденека Ґреґора. У сірому небі, що нависало над містом, кружляли поодинокі сніжинки, зникаючи в темному проваллі задніх дворів. Я подумав про початок зими в горах, про цілковиту беззвучність і про те, як у дитинстві я завжди бажав, щоб усе засипало снігом, ціле село й долину, до самого верху, а потім, як я собі тоді уявляв, навесні все розтане і ми знову виринемо зі снігу. І поки в почекальні я згадував про сніг в Альпах, про запорошені снігом шибки в спальні, кучугури біля ганку, снігові шапочки на ізоляторах телеграфних стовпів і на місяцями замерзлому жолобі біля криниці, мені пригадалися рядки одного з моїх найулюбленіших віршів… And so I long for snow to sweep across the low heights of London…[26] Я уявляв собі, що там,