який звисав на мотузці зі стелі, пригадалась м’ясна крамниця, повз яку я постійно проходив по дорозі до школи й де опівдні часто можна було бачити Бенедикта в гумовому фартуху, який змивав кахлі водою з товстого шланга. Ніхто не може точно пояснити, що саме відбувається у нас всередині, коли розчахнути двері, за якими сховано жахи нашого дитинства. Але я ще пам’ятаю, що тоді в казематі Брейндонка я вловив огидний запах господарського мила, і цей запах у моїй голові химерним чином поєднався зі словом Wurzelbürste[18], яке любив вживати мій батько, але яке завжди викликало в мене відразу, — перед очима застрибали чорні цятки, і я був змушений прихилити голову до сірої стіни, вкритої синюватими патьоками та, як мені здавалося, краплями холодного поту. Не можна сказати, що ця нудота збудила в мені картини так званих посилених допитів, які проводили в цьому місці приблизно в той час, коли я з’явився на світ, адже про це я дізнався лише за кілька років, прочитавши в Жана Амері про жахливу тілесну близькість ката й катованого та про тортури, яких він зазнав у Брейндонку, коли його підвішували за зав’язані за спиною руки, — так що, як він каже, навіть цієї миті, коли він це пише, йому чується тріск і хрускіт кісток, що вискакували з плечових суглобів, — і так він висів у порожнечі з вивернутими руками: la pendaison par les mains liées dans le dos jusqu’à évanouissement[19], — так сказано про це в романі Le Jardin des Plantes[20], у якому Клод Сімон знову й знову спускається в сховища своїх спогадів і де на двісті тридцять п’ятій сторінці[21] автор починає розповідати фрагментарну історію життя такого собі Ґастона Новеллі, який, як і Амері, зазнав цього катування. Перед оповіддю подано щоденниковий запис генерала Роммеля від 26 жовтня 1943 року, де зокрема йдеться про те, що через цілковиту недієздатність італійської поліції справу треба взяти у свої руки. Внаслідок запроваджених німцями заходів, Новеллі, як каже Сімон, заарештували й відправили в Дахау. Про те, що там із ним відбувалося, веде Сімон далі, Новеллі ніколи не розповідав, окрім одного разу, коли сказав, що після звільнення з табору вигляд будь-якого німця, цієї так званої цивілізованої істоти, байдуже жіночої чи чоловічої статі, був для нього настільки нестерпним, що він, заледве відновивши здоров’я, відбув першим можливим кораблем до Південної Америки, де збирався заробляти на життя як шукач золота й діамантів. Якийсь час Новеллі жив у зелених джунглях в племені коротунів із блискучо-мідною шкірою, які одного дня з’явилися перед ним наче нізвідки, не шелеснувши жодним листком. Він перейняв їхні звички й склав, наскільки це було можливо, словник їхньої мови, що складалася майже із самих голосних і насамперед із безлічі варіацій наголошення й акцентуації голосної «А», і з якої, як пише Сімон, в Інституті мовознавства в Сан-Паулу ніхто не знав ані слова. Пізніше, повернувшись на батьківщину, Новеллі почав малювати картини. Головним мотивом, до якого він вдавався у щораз нових формах та поєднаннях — filiform, gras, soudain plus épais ou plus grand, puis de nouveau mince, boiteux[22] — була літера «А», яку він видряпував на попередньо нанесеному шарі фарби, спершу олівцем, потім ручкою пензля або й ще грубішим інструментом, літери тісними рядами наповзали одна на одну, завжди ті самі, хоч вони й ніколи точно не повторювалися, ці ряди здіймалися й опускалися хвилями, як довгий, протяжний крик.
ААААААААААААААААААААААААААААААА
ААААААААААААААААААААААААААААААА
ААААААААААААААААААААААААААААААА
І хоча того червневого ранку 1967 року, коли я врешті поїхав до фортеці Брейндонк, Аустерліц так і не з’явився на антверпенському Рукавичному ринку, проте наші шляхи досі незбагненним для мене чином перетиналися майже щоразу, коли я у той час вирушав на свої цілком спонтанні бельгійські екскурсії. Вже за кілька днів після того, як ми познайомилися в salle des pas perdus центрального вокзалу, я зустрів його вдруге в одному промисловому кварталі на південно-західній околиці Льєжа, куди я дістався надвечір пішки з Сент-Жорж-сюр-Мез і Флемаля. Сонце ще раз пробило чорнильно-синю стіну хмар, яка сповіщала про наближення грози, і фабричні цехи та двори, довгі ряди робітничих будинків, цегляні стіни, шиферні дахи та віконні шибки засяяли, ніби від жару якогось вогню, що йшов ізсередини. Коли вулицями залопотів дощ, я знайшов прихисток у невеличкому шинку, здається, це було Café des Espérances[23], де я, на свій великий подив, побачив Аустерліца, який сидів, схилившись над нотатками, за маленьким столиком із твердого пластику. Як то було й потім під час наступних зустрічей, побачившись удруге, ми продовжили свою попередню розмову, не зронивши й слова про випадковість нашої нової зустрічі та ще й у такому місці, куди не зайшла б жодна розважлива людина. З того місця в Café des Espérances, де ми просиділи до пізнього вечора, крізь бокове віконце можна було дивитися вниз, на долину, яка, можливо, колись була помережана річковими заплавами, а тепер там на тлі темного неба полисками відбивалося світло мартенів велетенської ливарні; я ще чітко пам’ятаю, що поки ми обоє, не відриваючи погляду, дивилися на цей спектакль, Аустерліц понад дві години оповідав мені про те, як у XIX столітті в уяві філантропічних підприємців виникла візія ідеального міста для робітників і як вона непомітно перетворилася на практику розміщення людей у казармах, — так наші найкращі плани, як я пригадую, сказав Аустерліц, у процесі їхньої реалізації обертаються на свою протилежність. Після цієї зустрічі в Льєжі збігло чимало місяців, перш ніж я знову суто випадково зіткнувся з Аустерліцом на старому Ґальґенберзі в Брюсселі, а саме на сходах Палацу правосуддя, і він одразу сказав мені, що цей палац є найбільшим нагромадженням кам’яних паралелепіпедів в усій Європі.
Будівництво цього виняткового архітектурного монстра, що про нього Аустерліц збирався свого часу написати одну розвідку, було розпочато з великим поспіхом під тиском брюссельської буржуазії у вісімдесяті роки минулого століття — ще до того, як було представлено детально розроблені грандіозні плани такого собі Жозефа Пуларта. Внаслідок чого, як сказав Аустерліц, у цій будівлі об’ємом сімсот тисяч кубічних метрів з’явилися коридори й сходи, які ведуть в нікуди, так само є тут приміщення й цілі зали без дверей, куди ніхто ніколи не заходив, а їхня замурована порожнеча репрезентує
