Українська література » Сучасна проза » Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Читаємо онлайн Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд
найглибшу таємницю будь-якого санкціонованого насильства. Аустерліц розповідав далі, що в пошуках лабіринту, у якому відбувалося посвячення в масони і який мав міститися або на підвальному поверсі, або на горищі палацу, він годинами блукав серед цих кам’яних гір, проходив через ліс колон і повз велетенські статуї, підіймався й опускався сходами, і за весь час так ніхто й не поцікавився, що, власне, він тут шукає. Часом на своєму шляху, відчувши втому чи намагаючись зорієнтуватися за сторонами світу, Аустерліц визирав крізь вікна, глибоко посаджені в стіни, над якими, ніби пакова крига, налазили один на одного бежево-сірі дахи палацу, або ж дивився вниз у кам’яні провалля та вузькі, як у шахті, колодязі внутрішніх дворів, куди ніколи не проникав жоден сонячний промінь. Він знову й знову крокував коридорами, сказав Аустерліц, то зліва направо, то справа наліво, а потім без кінця все прямо і прямо, проходячи крізь безліч високих дверей, кілька разів він то підіймався, то спускався скрипучими, на вигляд тимчасовими дерев’яними сходами, які часом відгалужувалися від головних коридорів і вели на півповерху вище чи нижче, заводячи в темний тупик, у кінці якого стояли нагромаджені одна на одну шафи з відсувними дверцятами, пюпітри, письмові столи, конторські крісла та інші предмети умебльовання — так, ніби за ними хтось забарикадувався щоб витримати тривалу облогу. А ще Аустерліц стверджував, що чув, нібито в Палаці правосуддя, через його жахливу внутрішню заплутаність, яка перевершувала будь-які межі мислимого, упродовж років у деяких порожніх комірчинах чи віддалених коридорах знову й знов відкривалися невеликі заклади на кшталт тютюнових кіосків, букмекерських контор чи наливайок; а якось чоловічий туалет у підвалі, перед входом до якого в тамбурі одного прекрасного дня з’явився столик з тарілочкою для монет, один чоловік на ім’я Ахтербос перетворив на громадську вбиральню, куди заходили клієнти з вулиці, і невдовзі завдяки найнятому ним асистенту, який умів орудувати гребенем і ножицями, на якийсь час цю вбиральню було перепрофільовано на перукарню. Апокрифічні історії, подібні до цієї, які різко контрастували з його звичною ригористичною об’єктивністю, Аустерліц нерідко розповідав мені й під час наступних наших зустрічей, наприклад, коли якось в листопаді ми провели все тихе післяобіддя в Тернезені[24], в одній кав’ярні з більярдом: я пригадую господарку, жіночку в окулярах з товстими скельцями, яка плела спицями яскраво-зелену панчоху, розжарені вугільні брикети в каміні, вологу тирсу на підлозі, гіркуватий запах цикорію, — ми ще поглядали крізь панорамне вікно, обрамлене старим фікусом, на широченне, туманно-сіре гирло Шельди. Одного разу, напередодні Різдва, я здибався з Аустерліцом, коли той ішов мені назустріч променадом Зеебрюґґе. Був уже вечір і навколо не було видно жодної живої душі. Виявилося, що в нас обох квитки на той самий паром, тож ми неквапно повернулися разом до гавані, ліворуч від нас була порожнеча Північного моря, а праворуч — високі фасади багатоквартирних будинків, розташованих поміж дюн, у яких тремтіло синювате світло ввімкнених телевізорів, таке дивовижно нерівне й примарне. Коли наш паром відчалив, уже була ніч. Ми стояли разом на кормовій палубі. Білий кільватерний слід губився в темряві, і я ще пригадую, як нам здалося, ніби ми побачили кілька сніжинок, що кружляли у світлі ліхтарів. До речі, саме під час цього нічного переходу через Ла-Манш я довідався з одного з його побіжних зауважень, що Аустерліц обіймає посаду доцента в одному з лондонських інститутів мистецтвознавства. Оскільки з ним було абсолютно неможливо говорити про себе самого й відповідно про його особу, й оскільки ми обидва не знали, хто звідки родом, то з часу нашої антверпенської зустрічі послуговувалися в розмовах винятково французькою мовою, я — зі стидкою незграбністю, натомість Аустерліц — з такою природною елегантністю, що я тривалий час приймав його за француза. Я почувався дещо збентеженим, коли ми перейшли на зручнішу для мене англійську, бо помітив у нього приховану дотепер непевність, що виявлялася в дрібних мовних неточностях і спорадичному затинанні, під час якого він так міцно стискав свій заношений футляр для окулярів, який завжди тримав у лівій руці, що можна було бачити, як побіліли суглоби на його пальцях.*

У наступні роки, коли я бував у Лондоні, то майже завжди навідувався до Аустерліца, який працював у Блумсбері, неподалік від Британського музею. Здебільшого годину чи дві я проводив у його вузькому кабінеті, який нагадував сховище книг і паперів і де поміж цілих стосів конволютів, що громадилися на підлозі перед захаращеними полицями, заледве вистачало місця для нього самого, вже не кажучи про його студентів.

Коли я почав своє навчання в Німеччині, то практично нічого не засвоїв від своїх тодішніх викладачів, які займали в той час провідні позиції в гуманітарних науках. Вони переважно зробили академічну кар’єру в тридцяті-сорокові роки й досі плекали свої владні фантазії, тому з часів початкової школи Аустерліц став для мене першим вчителем, якого я міг слухати. Дотепер добре пам’ятаю, з якою легкістю я засвоював його мисленнєві проби, як він їх називав, коли він розводився про стиль будівництва в капіталістичну епоху, що дуже цікавив його ще зі студентських часів, зокрема йшлося про нав’язливий потяг до порядку та схильність до монументальності, які знаходили своє втілення в судових палатах і пенітенціарних закладах, у будівлях вокзалів та бірж, оперних театрів і божевілень, а також у розташованих за прямокутною растровою схемою робітничих поселеннях. Первинною метою його досліджень, так сказав мені одного разу Аустерліц, було написання дисертаційної роботи, яка вже давно залишилася позаду й вилилася в безкінечну підготовчу роботу для розправи, що спиратиметься на його власні спостереження й буде присвячена родовим подібностям, які мають усі ці будівлі. Чому він узявся за таку широку тему, сказав Аустерліц, він і сам не знає. Найімовірніше, тоді, коли він тільки розпочав свою розвідку, його невдало проконсультували. Одначе, правдою було й те, що ним заволодів навіть йому самому не зовсім зрозумілий потяг, пов’язаний із раннім захопленням ідеєю мережі на кшталт цілісної системи залізниць. Уже на початку своїх студій, сказав Аустерліц, та згодом, під час його першого перебування в Парижі, він буквально щодня, насамперед у ранкові та вечірні години, навідувався на один із великих вокзалів, найчастіше на Північний або на Східний, щоб подивитися на прибуття паротягів під чорними від кіптяви скляними склепіннями або на відправлення яскраво освітлених, таємничих пульманівських поїздів, які

Відгуки про книгу Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: