Українська література » Сучасна проза » Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Читаємо онлайн Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд
повзучий туман, так що я побоювався, що ми наближаємося до краю світу. Зате іншого разу, коли ми досягли перевалу Пеннант, я спізнав щось цілком інакше: у пелені хмар, що здіймалася з заходу, виникла прогалина, і сонячні промені ширилися крізь неї вузькою смугою, сягаючи аж до самого дна долини, яка розпростерлася на запаморочливій глибині. Там не було нічого, окрім бездонної пітьми, та раптом в оточенні великих темних тіней звідти засяяло крихітне містечко з садками, лугами та полями, що іскрилися зеленим світлом, нагадуючи острів блаженних, і поки ми крокували поряд із нашим коником та візком, все раптом ставало світлішим і світлішим, із мороку виринули освітлені схили гір, ніжна трава хилилася на вітрі й ряхтіла, а внизу понад струмком сяяли сріберні луки, і невдовзі ми залишили позаду голі вершини й опинилися серед кущів та дерев, під шелесткими дубами, кленами й горобинами, на яких було повно червоних ягід. Одного разу, здається, тоді мені йшов дев’ятий рік, якийсь час я провів із Еліасом на півдні Уельсу, у такому місці, де гірські схили обабіч дороги були розверсті, а ліси понищені й вирубані. Уже й не знаю, як звалася та місцина, до якої ми добралися тільки поночі. Поселення було оточене вугільними відвалами, що доходили аж до вулиць. Для нас підготували одну з кімнат у будинку церковного старости, звідки можна було бачити шахтний копер із велетенським колесом, яке оберталося то в один, то в інший бік у дедалі густішій темряві, а далі в глибині долини — високі снопи вогню й іскор, які через рівні проміжки часу, здається, кожні три-чотири хвилини, з’являлися з плавильних печей металургійного заводу, здіймаючись високо в небо. Я вже лежав у ліжку, а Еліас ще довго сидів на табуреті й мовчки дивився у вікно. Гадаю, що саме вигляд цієї долини, яка в одну мить спалахувала у вогні, щоб одразу знову зануритись у темряву, надихнула його на виголошену наступного ранку проповідь на тему Об’явлення Івана Богослова, проповідь про гнів Господній, про війну й спустошення поселень людських, якою пастор, як сказав на прощання церковний староста, перевершив самого себе. І якщо паства під час проповіді мало не кам’яніла від жаху, то мені проникливі слова Еліаса про караючу вищу силу запам’яталися насамперед через той факт, що в містечку, розташованому біля виїзду з долини, у якому Еліас того ж вечора мусив провести молебень, у той день в тамтешній кінотеатр якраз по обіді влучила бомба. Коли ми прибули до центру, руїни ще курилися. Люди стояли невеликими групами на вулиці, деякі від жаху затуляли рукою рота. Пожежна машина проїхала просто через клумбу з квітами, а на газоні в недільному одязі лежали трупи тих, хто, як я знав і без нагадування Еліаса, згрішили проти священної заповіді суботнього дня. Так поступово в моїй голові формувалося щось на кшталт старозавітної міфології розплати, центральним елементом якої була для мене загибель громади Лланутена у водах Вернуїського водосховища. Наскільки пригадую, це трапилося на зворотному шляху з якоїсь парафії, де Еліас мав відправити службу, в Абертридурі чи в Понт-Ллогелі, отже, він зупинив візок на березі озера й повів мене аж на середину дамби, де розповів про свій батьківський дім, який був там, під шаром темної води на глибині майже ста футів. Окрім батьківського дому Еліаса там було ще принаймні сорок інших будинків та подвір’їв, церква Святого Івана Єрусалимського, три каплиці й три шинки, все це заразом було затоплено восени 1888 року, коли добудували дамбу. Цей Лланутен, сказав Аустерліц, як йому розповів Еліас, став особливо відомим в останні роки перед затопленням, переважно тим, що на майдані перед церквою, коли був повний місяць, часто цілу ніч грали у футбол, у цих матчах брало участь понад сотню гравців із сусідніх сіл, хлопців та чоловіків різного віку. Історія футболу в Лланутені довго займала мою уяву, сказав Аустерліц, насамперед, безперечно, тому, що Еліас ні до того, ні пізніше не згадував про своє власне життя. Тієї миті, коли на дамбі у Вернуї зумисне або ж ненароком він привідкрив для мене те, що ховалося в його пасторських грудях, я почувався так тісно пов’язаним з ним, єдиною людиною, яка, як мені здавалося, врятувалася від потопу в Лланутені, тоді як усі інші, його батьки, брати й сестри, його родичі, сусіди та решта мешканців села, можливо, так і лишилися там, на глибині, і досі сидять у своїх домівках чи ходять по вулицях, але не можуть говорити, і їхні очі розплющені надто широко. Це моє уявлення про те, що мешканці Лланутена продовжують своє підводне існування, напевне, було якось пов’язане з фотоальбомом, який увечері після нашого повернення вперше показав мені Еліас і в якому містилися різні краєвиди його рідного села, що зникло під хвилями вод.

Оскільки в домі пастора не було інших зображень, ці нечисленні світлини, які пізніше разом із кальвіністським календарем перейшли у мою власність, я розглядав знову й знов, аж поки особи, які дивилися на мене з цих фото, — коваль у шкіряному фартусі, поштар, який був батьком Еліаса, пастух, що прошкував із вівцями сільською вулицею, а особливо дівчинка, яка серед саду сиділа в кріслі з маленьким песиком на руках, — стали мені настільки знайомі, ніби я жив разом із ними на дні озера.

Вночі, перед тим як заснути у своїй холодній кімнаті, я часто думав, що це я потонув у темних водах і так само, як бідолашні душі Вернуї, мушу постійно широко розплющувати очі, щоб розгледіти над своєю головою блякле світло та спотворене хвилями віддзеркалення кам’яної вежі, яка, наганяючи страх, самотою стоїть на лісистому березі. Часом мені здавалося, що ту чи ту постать із альбомних фотографій я бачив на вулиці в Бала або за селом, у полях, особливо літніми днями в гарячий полудень, коли на дорозі нікого не було видно, а повітря злегка тремтіло. Еліас забороняв мені говорити про такі речі. Тому кожної вільної години я сидів у Евана, шевця, який мав свою майстерню неподалік від будинку пастора й про якого казали, що він може бачити духів. З Еваном я буквально на льоту вивчив валлійську мову, бо його історії були мені значно більше до вподоби, ніж безкінечні псалми та біблійні вислови, які я мусив завчати напам’ять

Відгуки про книгу Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: