Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

і втретє. А коли ми вже виходили з палати, маленький, кудлатий, сивий чоловічок смикнув мене за рукав і прошепотів, прикриваючи рота рукою: He’s not a full shilling, you know[45], що, хоч як дивно, сказав Аустерліц, я сприйняв тоді як заспокійливий діагноз, який дозволяв змиритися з невтішним становищем. — Більше ніж за рік після візиту до клініки в Денбіґу, на початку літнього триместру 1949 року, коли ми якраз готувалися до іспитів, які мали вирішити нашу подальшу долю, так повів далі Аустерліц за якийсь час, директор школи Пенрит-Сміт одного ранку викликав мене до себе. Як сьогодні бачу його перед собою. В потертій мантії, оповитий синюватим димом своєї люльки, він стояв у косих сонячних променях, що пробивалися крізь заґратоване вікно з освинцьованою шибкою, і в своїй плутаній манері повторював одне й те саме знову і знову: що я був зразковим учнем, особливо, враховуючи обставини, просто зразковим учнем, особливо, якщо згадати все те, що сталося за останні два роки, і коли в наступні два тижні я виправдаю ті надії, які, безперечно, цілком справедливо покладають на мене вчителі, то для продовження навчання в старших гімназіальних класах зможу розраховувати на стипендію від опікунської ради Стовер-Ґрендж. Та насамперед він зобов’язаний повідомити мене, що на своїх екзаменаційних паперах я маю писати не Давит Еліас, а Жак Аустерліц. З’ясувалося, сказав Пенрит-Сміт, що це твоє справжнє ім’я. Мої прийомні батьки, з якими він мав тривалу розмову перед моїм вступом до школи, мали намір вчасно повідомити мені про моє походження і, найімовірніше, усиновити, але обставини склалися так, сказав Пенрит-Сміт, сказав Аустерліц, що тепер це, на жаль, неможливо. Йому самому відомо лише те, що подружжя Еліасів взяло мене до себе на початку війни, коли я був ще маленьким хлопчиком, а більше він мені нічого не може про це повідомити. Як тільки стан Еліаса покращиться, я, безперечно, зможу з’ясувати й усе інше. As far as the other boys are concerned, you remain Dafydd Elias for the time being. There’s no need to let anyone know. It is just that you will have to put Jacques Austerlitz on your examinaton papers or else your work may be considered invalid[46]. Пенрит-Сміт написав ім’я на листочку, і коли він передав його мені, я не знайшов, що сказати, й лише промовив: Thank you, Sir, сказав Аустерліц. Спершу найбільше мене бентежило те, що слово Аустерліц не викликало в мене жодних асоціацій. Якби моє нове ім’я було Морґан або Джонс, тоді я міг би пов’язати це з дійсністю. Принаймні ім’я Жак було мені відоме з однієї французької пісеньки. Але прізвище Аустерліц я не чув ще ніколи в житті, тож із самого початку був переконаний, що окрім мене ніхто так не зветься, ні в Уельсі, ні на Британських островах, ні взагалі будь-де у світі. І справді, відтоді, як кілька років тому я взявся досліджувати свою історію, то ніде не зустрічав іншу людину, яку звали би Аустерліц, не було такого прізвища в жодних телефонних довідниках, ні в Лондоні, ні в Парижі, ні в Амстердамі чи Антверпені. Проте нещодавно я якось знічев’я ввімкнув радіо, і саме в ту мить диктор сказав, що Фред Астер, про якого я раніше нічогісінько не знав, насправді від народження мав прізвище Аустерліц. Батько Астера, як я дізнався з цієї дивовижної передачі, походив із Відня і працював фахівцем броварної справи в Омасі, штат Небраска. Саме там і народився Астер. З веранди будинку, у якому жив Аустерліц, можна було чути, як на сортувальній станції міста переганяють туди й сюди товарні поїзди. Це гримотливе сортування вагонів, яке не стихало навіть уночі, а також пов’язана з цим мрія поїхати потягом кудись далеко, були для Астера єдиним спогадом раннього дитинства, як він сам пізніше зізнавався. І лише за декілька днів після того, як я натрапив на цю цілковито невідому мені історію життя, продовжив Аустерліц, від однієї сусідки, яка називала себе пристрасною читачкою, я довідався, що в щоденниках Кафки вона натрапляла на одного клишоногого чоловічка з моїм іменем, який мав робити обрізання небожу письменника. Про те, що ці сліди справді кудись приведуть, я вірив так само мало, як і в ту цидулку про практику евтаназії, яку знайшов серед документів і з якої випливало, що така собі Лаура Аустерліц 28 червня 1966 року дала свідчення перед італійським слідчим суддею про подібні злочини, які відбувалися в одній круподерні на півострові Сан-Саба біля Трієсту. У кожному разі, сказав Аустерліц, мені дотепер не вдалося розшукати цю мою однофамілицю. Я навіть не знаю, чи сьогодні, після того, як минуло тридцять років із часу її свідчення, вона й досі жива. Що ж стосується моєї власної історії, то, як я вже казав, до того квітневого дня 1949 року, коли Пенрит-Сміт вручив мені написану ним самим записку, імені Аустерліц я ще ніколи не чув. Я навіть не уявляв, як його правильно написати, тож три чи чотири рази по складах прочитав це дивне, як мені здавалося, подібне до таємного заклинання слово, а потім відірвав від нього погляд і запитав: Excuse me, Sir, but what does it mean?[47], на що Пенрит-Сміт мені відповів: I think you will find it is a small place in Moravia, site of a famous battle, you know[48]. І справді, наступного шкільного року ми надзвичайно детально вели мову про моравське село Аустерліц. Навчальний план передостаннього класу передбачав вивчення європейської історії, яку загалом вважали складним і не надто певним предметом, тож зазвичай цей курс обмежувався епохою великих англійських звершень від 1789 до 1814 року. Вчителя, який мав познайомити нас із цією, як він часто підкреслював, славетною та страхітливою епохою, звали Андре Гіларі, він щойно отримав місце в школі Стовер-Ґрендж після того, як звільнився зі служби в сухопутних військах, і, як згодом з’ясувалося, був до найменших деталей обізнаний із епохою Наполеона. Андре Гіларі навчався в Оріел-коледжі, але ще змалку ввібрав у себе захоплення Наполеоном, яке культивувалося в його родині протягом багатьох поколінь. Щодо імені Андре, як сказав він мені одного разу, сказав Аустерліц, то батько охрестив його так на згадку про маршала Массена, герцога Ріволі. І справді, Гіларі міг описати весь шлях на небосхилі цієї, як він висловлювався, «корсиканської комети», від її спалаху до згасання в південній Атлантиці, разом із усіма можливими деталями, подіями та