Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

так само ревно чекають на його повернення, як і він сам. Десь понад рік тому, сказав мені Джеральд, сказав Аустерліц, дядько Алонсо подарував йому на його десятий день народження трьох голубів, двох шиферно-синього кольору та одного білосніжного. Щойно хтось їхав з містечка машиною, Джеральд просив його взяти з собою цих птахів і випустити десь далеко, й щоразу вони безпомильно поверталися до свого обійстя. Лише Тіллі, біла голубка, якось наприкінці минулого літа довго не поверталася після того, як її відправили в пробний політ із Долґеллау, що всього за кілька миль від дому, і лише наступного дня, коли Джеральд уже втратив будь-яку надію, пташка нарешті повернулася — вона йшла пішки з перебитим крилом по посипаній рінню доріжці, що вела до будинку. Пізніше я часто згадував цю історію про пташку, яка мусила пройти довгу самотню дорогу додому, як вона пробиралася через круті схили й, здолавши численні перешкоди, все-таки змогла досягти своєї мети, це питання, сказав Аустерліц, хвилює мене і досі, коли я бачу в польоті голуба, що для мене якимось незбагненним чином завжди пов’язано з думкою про те, як врешті загинув Джеральд. Гадаю, так вів далі Аустерліц після тривалої паузи, це сталося під час другого чи третього батьківського дня, коли Джеральд, сповнений гордощів через те, що має зі мною такі привілейовані стосунки, відрекомендував мене своїй матері, яку звали Адела і якій тоді, напевне, не було ще й тридцяти років; вона була дуже рада, що її молодший син після труднощів, які мав спочатку, знайшов у мені свого захисника. Джеральд уже розповідав мені про свого батька Алдуса, який в останню зиму війни розбився над Арденнським лісом, і я знав від товариша про його матір, що відтоді вона живе сама разом зі старим дядьком і ще старішим двоюрідним дідом майже на околиці приморського містечка Бармут у приватному будинку, розташованому, як стверджував Джеральд, у найкращому місці на всьому валлійському узбережжі. У цей будинок, після того як Адела дізналася від Джеральда, що я не маю ні батьків, ні рідні, я частенько та, власне, постійно приїздив на її запрошення, навіть уже під час військової служби та навчання в коледжі, і сьогодні, сказав Аустерліц, я нічого так не бажаю, як безслідно розтанути в тому спокої, який там завжди панував. Уже на початку канікул, коли ми їхали маленьким паротягом із Рексгама на захід через долину Ді, я помітив, як злетіло до небес моє серце. Поворот за поворотом поїзд повторював вигини русла річки, крізь прочинене вікно до мене зазирали зелені луги, сіро-кам’яні та побілені будиночки з блискучими шиферними дахами, гойдливі сріблясті верби, затінені вільхові переліски, а за ними простиралися овечі пасовиська, й далі — високі і майже зовсім сині гори та небо над ними, із хмарами, які завжди пливли із заходу на схід. Повз нас пропливали рвані пасма пари, було чутно, як свистить локомотив, і на обличчі відчувався прохолодний вітерець. Краще, ніж на цій колії, завдовжки не більше сімдесяти миль, які ми здолали десь за три з половиною години, я більше ніколи в житті не подорожував, сказав Аустерліц. Певна річ, коли десь на середині шляху ми зробили коротку зупинку на станції Бала, я мимоволі подумав про пасторський дім, який було видно на пагорбі, та мені годі було уявити, що майже все своє дотеперішнє життя я був одним із його нещасних мешканців. Щоразу при вигляді озера Бала, особливо взимку, коли воно було збурене штормовим вітром, мені знову пригадувалась історія про дві джерельні річки Дуї Фаур та Дуї Фах, історія, яку розповідав швець Еван, мовляв, у темряві на великій глибині вони протікають через всю довжину озера, не змішуючись із його водами. Обидві ці річки, саме так, сказав Аустерліц, розповідав Еван, названі іменами єдиних людських істот, які не загинули під час біблійного потопу, а змогли врятуватися. Над верхнім краєм озера Бала поїзд через невелику сідловину в’їжджав у долину Авон Маутах. Тут гори були вищими й підступали все ближче до залізничної колії, а за Долґеллау вони знову відступали й довкола простилалися невисокі пагорби, пологі схили яких спускалися до гирла річки Маутах, що як фйорд глибоко врізалася в суходіл. І насамкінець, коли ми повзли черепашим темпом від південного берега на протилежний бік через міст на масивних дубових палях, праворуч від нас було русло річки, яке в повінь здавалося гірським озером, оскільки було затоплене морем, а ліворуч аж до вкритого світлим серпанком обрію простяглася бухта Бармута, і тоді від радості, яка мене переповнювала, я просто не знав куди дивитися. На вокзалі Бармута нас зустрічала Адела, найчастіше вона приїздила на чорному лакованому візку, запряженому поні, а потім уже за якісь півгодини візок звертав на доріжку, всипану рінню, що вела до садиби Андромеда-Лодж, рудий поні завмирав на місці, і ми могли вийти до нашого прихистку на час канікул. Двоповерховий будинок зі світло-сірої цегли був захищений із півночі та північного сходу пасмом пагорбів Лаур-Лех, які в цьому місці круто обривалися; на південний захід ділянка була відкритою й утворювала напівколо, тож, стоячи перед будинком, можна було бачити гирло річки на всю його довжину від Долґеллау до Бармута, хоча самі ці містечка ховалися з одного боку за скелястим виступом, а з другого — за лавровими заростями, тож вони не були частиною цієї панорами, майже позбавленої людських жител. Лише по той бік річки за певних атмосферних умов, сказав Аустерліц, можна було побачити віддалене, здавалося, на цілу вічність, крихітне сільце Артоґ, за яким на висоті майже трьох тисяч футів над рівнем ряхтливого моря здіймалася затінена сторона гори Кадер Ідрис. І хоча в усій окрузі клімат був доволі м’який, температура на цьому особливо сприятливому місці була завжди на декілька градусів вища, ніж середня в Бармуті. У саду, який містився за будинком і за роки війни цілковито здичавів, були рослини й кущі, яких я ніде більше в Уельсі на бачив, гігантський ревінь і новозеландська папороть, вища за людський зріст, водяний салат і камелії, бамбукові зарості і пальми, а з прямовисної скелі в долину спадав струмок, і білий пил його бризок розлітався серед плямистих сутінок, які постійно панували під листяним дахом високих дерев. Але не тільки рослини, що походили з теплих кліматичних зон, створювали враження, ніби ти опинився в іншому світі: екзотичними в Андромеда-Лодж були насамперед білопері какаду, які вільно літали в радіусі двох-трьох миль від будинку, вони