Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

особами, на які падав відблиск її сяйва, він міг звернутися до будь-якої точки на її траєкторії, байдуже, під час злету чи під час падіння, до того ж без жодної підготовки, а так, ніби сам був свідком усіх цих подій. Дитинство імператора, його навчання у військовій академії в Брієнні, облога Тулона, злигодні Єгипетського походу, повернення через море, де було повно ворожих кораблів, перехід через Великий Сен-Бернар, битви під Маренго, під Єною та Ауерштедтом, під Ейлау та під Фридландом, під Ваґрамом, Ляйпцигом і Ватерлоо, все це Гіларі живописав перед нами в найяскравіших барвах, почасти розповідаючи — з оповіді він часто переходив до драматичних описів, а від них — до своєрідної театралізованої дії з різноманітними ролями, які він віртуозно змінював, переходячи від однієї до іншої, а почасти аналізуючи шахові ходи Наполеона та його противників з холодним розумом безстороннього стратега, який пронизував із висоти своїм орлиним поглядом усю історичну картину тих років, як одного разу не без гордості він сам зауважив. Для більшості з нас уроки історії, які вів Гіларі, закарбувалися в пам’яті зокрема і тому, сказав Аустерліц, що вчитель часто, можливо, внаслідок хвороби хребта, від якої потерпав, розповідав нам новий матеріал, лежачи на підлозі, що нам аж ніяк не здавалося кумедним, адже саме тоді Гіларі говорив із особливою чіткістю та переконливістю. Його коронним номером, без сумніву, був опис битви під Аустерліцом. Щонайдетальніше він описував терен, на якому проходила битва, широкий шлях, який вів із Брюнна[49] на схід до Ольмюца[50], моравські пагорби ліворуч, Праценські висоти праворуч, химерний Кеґельберґ, який нагадував бувалим наполеонівським солдатам єгипетські піраміди, села Бельвіц, Скольніц та Кобельніц, лісопарк і загін для фазанів, розташовані в тій місцевості, русло струмка Ґольдбах, а також ставки й озера на півдні, польовий табір французів та дев’яностотисячний табір союзних військ, що простягнувся на дев’ять миль. О сьомій ранку, розповідав Гіларі, сказав Аустерліц, вершини найвищих висот виринули з туману, ніби острови серед моря, і поки над пагорбами все більше розвиднювалося, молочний серпанок в долинах ставав дедалі густішим. Подібно до сповільненої лавини з гірських схилів сходили російські й австрійські війська, і невдовзі, дедалі більше відчуваючи непевність щодо мети свого просування, вони стали збиватися з дороги серед ярів та западин, тим часом французи одним ривком зайняли вже наполовину залишені висхідні позиції на Праценських висотах і в такий спосіб зайшли до ворога з тилу. Гіларі описав нам, де були розташовані полки в білих і червоних та зелених і синіх одностроях і як вони під час битви утворювали щоразу нові візерунки, подібно до кольорових скелець у калейдоскопі. Знову й знову чули ми імена Коловрат і Баґратіон, Кутузов, Бернадот, Милорадович, Сульт, Мюрат, Вандам і Келлерман, бачили чорні клуби диму, що здіймалися над гарматами, чули свист гарматних ядер над головами воїнів, полиск багнетів, коли перші промені сонця пронизали туман; як нам здавалося, ми справді чули зіткнення важкої кавалерії й відчували, як втрачає сили власне тіло, коли зминаються цілі шеренги піхоти під тиском нової хвилі противника. Про 2 грудня 1805 року Гіларі міг розповідати годинами, та незважаючи на це, був переконаний, що в його описах все подано в надто скороченому вигляді, він неодноразово заявляв, що про все, що відбулося того дня, варто було розповідати в якійсь іще не вигаданій систематичній формі: хто саме, де і як загинув, або ж врятував своє життя, або просто те, як виглядало поле битви з приходом ночі, як кричали й стогнали поранені та ті, хто саме помирав, але для такого опису потрібна ціла вічність. Врешті оповідачеві, який не може всього знати, не залишиться нічого іншого, окрім того, щоб підсумувати все сміховинною фразою: «Битва розгорталася зі змінним успіхом», — або якимось іншим безпомічним і безглуздим виразом. Усі ми, навіть ті, хто гадав, що звертає увагу на найменші деталі, задовольнялися тими самими шаблонами, якими вже надто часто послуговувалися інші. Ми намагаємося відтворити дійсність, але що більше зусиль ми докладаємо, то більше пробивається те, що завжди можна було побачити в історичному театрі: падає барабанщик, піхотинець якраз прохромлює багнетом свого противника, вирячене кінське око, незворушний імператор в оточенні своїх генералів посеред завмерлої веремії битви. Наші заняття історією, такою була теза Гіларі, завжди є заняттям із уже закінченими, закарбованими в пам’яті картинами, на які ми постійно дивимося, тоді як істина ховається деінде, у якомусь досі ніким не знаному місці. Я також, додав Аустерліц, від цієї битви трьох імператорів, незважаючи на її численні описи, які мені доводилося читати, зберіг у пам’яті тільки картину розгрому союзників. Будь-яка спроба зрозуміти перебіг так званих бойових дій неминуче обертається цією єдиною сценою, у якій юрби російських і австрійських солдатів пішки й у сідлі тікають на замерзлий Сатченський став. Я бачу, як гарматні ядра на цілу вічність зависають у повітрі, бачу інші ядра, що врізаються в кригу, бачу нещасних, які, розпростерши руки, зісковзують зі здиблених крижин, я бачу їх, хоч як дивно, не власними очима, а короткозорими очима маршала Даву, який у шаленому марші примчав зі своїми полками з Відня і який в окулярах, зав’язаних тасьмами на потилиці, роззирається посеред цієї битви, нагадуючи своїм виглядом перших автомобілістів чи авіаторів. Коли я згадую сьогодні описи Андре Гіларі, сказав Аустерліц, то пригадую також, як у мені зростало переконання, що якимось загадковим чином я пов’язаний із цим славетним минулим французького народу. Що частіше Гіларі промовляв перед класом слово «Аустерліц», то більше ставало воно моїм іменем, і все більше мені здавалося, що те, що я спершу сприйняв як порочну пляму на мені, перетворюється на сяючий знак, який постійно виринав переді мною, багатообіцяльний, мов те сонце, що зринало над грудневим туманом того самого Аустерліца. Весь навчальний рік мене не полишало відчуття, що я — обранець, і це відчуття, яке, як я сам чудово знав, жодним чином не відповідало моєму сумнівному статусу, збереглося в мені на все життя. Наскільки мені відомо, ніхто з моїх однокласників у Стовер-Ґрендж не дізнався про моє нове ім’я, і навіть ті вчителі, яким Пенрит-Сміт повідомив про наявність у мене другого імені, далі називали мене Еліас. Андре Гіларі був єдиним, кому я сам сказав, як мене звати насправді. Це було невдовзі після того, як ми здали невеликий твір про поняття «імперія» і «нація», коли Гіларі в позаурочний час покликав мене до свого кабінету, щоб мою роботу, відзначену оцінкою «А» з трьома