Зібрання творів - Амброз Бірс
Я не знав, що й думати про все це, тож, як і кожен у такому становищі, думав довго й майже даремно. Спромігся тільки на одне здорове й утішне міркування: завтра я буду за кілька миль звідси й, скоріше за все, ніколи не повернуся сюди.
Із роздумів мене вирвав раптовий повів холоду. Підвівши очі, я побачив, що добираюся до густих тіней у западині. День був задушливий, і мене зразу ж освіжив перехід від немилосердної, видимої оком спекоти понад випаленими полями до прохолодного сутінку, напоєного ароматом кедрів, наповненого пташиним щебетанням. Як завжди, мені хотілося пізнати таємницю западини, однак та не мала настрою на одкровення. Спішившись, я відвів спітнілого коня в підлісок, надійно прив’язав до дерева, а тоді сів на камінь і став розмірковувати.
Спершу я сміло взявся аналізувати свій плеканий передсуд, пов’язаний з цією місциною. Розчленивши його на складники й згрупувавши їх у взводи та роти, я зібрав усю вогневу силу логіки й ударив по них із укріплених недоступних позицій під канонаду незаперечних доказів, вибухи невмолимих висновків і оглушливе «ура» загального розумування. Ось моя інтелектуальна артилерія зламала опір й, передислокувавшись, ледь чутно погуркувала на горизонті чистих абстракцій, а тим часом у її тилу не до решти розбитий ворог непомітно зібрав докупи вояків у потужну фалангу, пішов у контрнаступ і взяв мене з усією зброєю й амуніцією в полон.
На мене чомусь найшов страх. Щоб позбутися його, я звівся й пішов зарослою вузькою стежиною, що бігла в яру, на дні западини, замість струмка, про якого природа тут не подбала. Обабіч звивистої стежки росли цілком звичайні дерева. Ось тільки стовбури мали химерну форму та гілки ексцентрично вигинались, але, загалом узявши, нічим надприродним не відзначалися. Подекуди стежку загороджували валуни, що покинули схили, аби розпочати незалежне життя на дні. У їхньому кам’яному спокої не було жодного натяку на застиглість, притаманну смерті. Правда, тут тиша така сама, як у камері страти, й згори долинає загадковий шепіт. Та це лиш вітер перебирає листя на вершинах дерев – ото й усе.
Мені й на гадку не спадало пов’язати п’яне просторікування Джо Данфера з тим, що я тепер несвідомо шукав. Та коли я вийшов на зруб, де лежали повалені деревця, мені сяйнуло. Саме тут Джо затіяв будувати свою халупу! Цей висновок підтверджувало те, що окоренки деяких дерев обтесав із усіх боків очевидний нездара. Інші ж повалено належним чином, і вершки відповідних пеньків мали форму тупого клина – ознака роботи майстра.
Розчищена галявинка була не більш як тридцять кроків завширшки. На її краю виднів зарослий травою невисокий пагорбок. Можна було б подумати, що він природного походження, якби не те, що на ньому стояв кам’яний надгробок...
Дивлячись на цю одиноку могилу, я почувався, мабуть, десь так, як Колумб, коли перед ним відкривалися гори й долини Нового Світу. Перш ніж підійти до неї, я неквапно оглянув усе навколо. Але й далі зволікав. Став накручувати годинника – в непризначений час, з геть зайвою старанністю й забарністю. Допіру тоді рушив назустріч таємниці.
Могила, доволі коротка й очевидно давня, була в кращому стані, ніж можна було сподіватись, як на таке глухе місце. З подиву я роззявив рота, побачивши кілька квітів – очевидно садових, які хтось недавно полив. Очевидно, надгробок колись правив за східець під дверима. На ньому викарбувано, а точніше – видовбано такий напис:
А Ві — китаєць.
Вік невідомий.
Працював у Джо Данфера, який поставив цей монумент, аби не щезла пам’ять про покійного Жовтяка.
Хай цей камінь застереже всіх отих піднебесних людців, щоб не задирали носа.
Хай їх чорти візьмуть!
Хороша була дівка.
Не можу передати словами, як мене вразила ця незвичайна епітафія. Сухе, але цілком достатнє означення особи покійника, цинічне визнання провини, брутальне прокляття, безглузда плутанина зі статтю, різкі зміни тональності – все це свідчило як про божевілля, так і про сум автора напису. Відчувши, що далі кожна наступна подробиця видаватиметься жалюгідною й зменшуватиме вартість вже відкритого, й несвідомо претендуючи на драматичний ефект, я круто розвернувся й рушив до коня. А повернувся в ці місця аж за чотири роки.
II. Щоб правити волами, не хворими на голову, треба самому мати здорову голову
– Н-н-но, рухайтеся, Бурий-Мурий!
Цей своєрідний вигук злетів з уст чудного чоловічка, що сидів на возі з дровами й поганяв двома волами. Доволі легко тягнучи воза, вони вдавали величезне зусилля, однак їхній пан і повелитель не піддавався на оману. Втупився у вічі мені, подорожньому, що стояв на узбіччі, тож важко було визначити, до кого звертається цей джентльмен: чи то до мене, чи то до своїх підвладних. Не було також певності, що цих волів звати Бурий та Мурий і що саме до них стосувався наказ «рухайтеся». Хай там як, а ніхто з нас не послухався команди. Чудний чоловічок на мить відвів від мене очі – якраз настільки, щоб почергово вперіщити Бурого та Мурого довгою палицею й негучно, але з почуттям сказати: «Бісова шкура!» – неначебто вона була одна на двох. Побачивши, що він пропустив повз вуха моє прохання підвезти й помалу їде собі далі, я поставив ногу в кут між спицею та ободом заднього колеса, піднявся на рівень маточини, заліз sans cérémonie8 на воза й, пробравшись уперед, сів поруч із погоничем. Він не зважав на мене доти, доки в невишуканий спосіб не стимулював свій запряг, додавши пораду: «Ворушіться, здохляки кляті». Допіру тоді хазяїн запрягу (тобто колишній хазяїн; я ніяк не міг позбутися химерного враження, що все це добро належить мені) звернув на мене дивно й прикро знайомий погляд великих чорних очей, відклав стимула (всупереч сподіванню, він не зацвів і не перетворився на змію), схрестив руки на грудях і похмуро спитав:
– Що ти зробив з Віскі?
Природно було б відповісти, що випив. Але