Зібрання творів - Амброз Бірс
Цієї миті на мою щоку впала прохолодна тінь, я звів голову. Ми спускаємося в западину! Не можу описати почуття, що мене охопило. Я ж не бував тут уже чотири роки, відколи вона відкрила мені свою таємницю, а тепер почуваюся неначе перед другом, який колись зізнався мені у своєму злочині, а я його підло покинув. Тепер виразно пригадую Джо Данфера, його уривчасте зізнання й недоладну епітафію. Цікаво, що з ним сталося. Я різко повернувся й спитав про це погонича. Не зводячи очей зі своєї худоби, він відповів:
– Н-н-но, старі черепахи! Він лежить поряд з А Ві, ген там у яру. Хочеш подивитися? Вас завжди тягне туди, де... я сподівався, що ти прийдеш... Тпру-у!
Почувши цей вигук, Бурий і Мурий, вони ж старі черепахи, стали як укопані. Ще не встигло завмерти відлуння звука «у», а ця пара вже лежала в дорожній пилюці, підібравши під себе всі свої вісім ніг, байдужа до наслідків, що можуть відбитися на «бісовій шкурі». Чудний чоловічок зісковзнув на землю й пішов яром, не зволивши обернутися й глянути, чи йду я за ним. Я йшов.
Востаннє я був тут приблизно в цю саму пору року і в цю саму годину. Як і тоді, нині гучно верещали сойки й глухо шепотіли дерева. Поєднання цих звуків я сприйняв як химерний відповідник відкритих похвалянь і загадкових недомовок Джо Данфера. Так само химерно поєдналися грубість і ніжність у його єдиному літературному творі – епітафії. Все в западині видавалося таким самим, як колись, хіба що стежка заросла бур’янами. На вирубці, куди ми невдовзі прийшли, зміни були значніші. На пеньках і повалених деревах уже нічим не відрізнялися сліди «китайської» й «американської» роботи. Неначе варварство Старого Світу й цивілізованість Нового Світу згладили свої відмінності – згідно з розсудом безстороннього занепаду. Так буває з цивілізаціями. Пагорбок ще зберігся, але весь покрився схожою на гунів ожиною, яка насунула й заглушила схожу на римлян зніжену траву. Садова фіалка-патриціанка або здалася під натиском своєї лісової сестри-плебейки, або сама такою стала. Нова могила була помітно більша і довша від старої, яка тепер видавалася ще меншою. Старий надгробок завалився й тепер лежав у тіні нового. Незвичайний напис стало неможливо прочитати – його накрив шар листя й землі. З погляду літератури нова епітафія поступалася старій і справляла дуже неприємне враження своєю грубою й лапідарною жартівливістю:
Джо Данфер. Йому гаплик.
Я байдуже відвернувся й змів листя з язичникового надгробка. Глузливі слова, відкриті денному світлу після довгого забуття, тепер набули певної патетичності. Мій супутник, читаючи їх, споважнів. Мені здалося, що в ньому з’явилося щось схоже на мужність і гідність. Однак під моїм поглядом його великі очі, відразливі й манливі водночас, набрали попереднього виразу – трохи нелюдського і невловимо знайомого. Я вирішив покласти край цій таємниці.
– Друже, – спитав я, кивнувши на меншу могилу, – чи це, часом, не Джо Данфер убив цього китайця?
Чоловічок стояв, спершись на дерево й задивившись чи то на верховіття, чи то на небо. Не відвівши погляду й не змінивши пози, він спроквола відповів:
– Ні, сер. Не те слово. Позбавив життя у спосіб, виправданий обставинами справи.
– Отже, вбив.
– Мабуть, так. Хто ж цього не знає? Хіба сам Віскі не зізнався перед коронерським журі? Хіба не сказано у вердикті «Смерть настала як результат здорового християнського почуття, що спалахнуло в грудях білошкірої людини»? І хіба в Гіллі громада не відлучила його за це від церкви? А потім , наші виборці хіба не зробили його мировим суддею, щоб поквитатися зі святенниками? Не знаю, де ти виріс і хто тебе виховував.
– А чи правда, що Джо вбив китайця за те, що той не міг чи не хотів навчитися рубати дерева так, як це роблять білі?
– Ще б пак!.. Так записано в протоколі. Отже, узаконена правда. Її не змінить те, що я знаю й міг би сказати. Не мене поховали, не мене запросили виголосити промову над могилою. А вся правда в тому, що Віскі приревнував до мене.
Бідолаха надувся, як індик, і поправив уявну краватку перед уявним дзеркалом, роль якого відіграла долоня.
– Приревнував до тебе? – неґречно здивувався я.
– А то до кого ж? Чому б ні? Я ж хлопець хоч куди!
Він спародіював граціозну позу й розгладив свою пошарпану куртку. А тоді повів далі, тихо і виразно:
– Віскі дуже цінував цього жовтяка. Крім мене, ніхто не знав, як він прилип до нього. Місця собі не знаходив, коли не бачив його, паскуди! Якось прийшов хазяїн на вирубку, а ми з косооким байдикуємо... Він спить, а я йому з рукава добуваю тарантула. Враз Віскі вхопив мою сокиру і як не рубоне! Я ухилився, бо мене якраз той тарантул вкусив, а бідний А Ві так дістав сокирою в бік, що аж покотився. Віскі й на мене замахнувся, аж глядь – у мене на пальці той павучище балам-кається. Отут-то він зрозумів, яку дурницю впоров. Відкинув сокиру – й бух на коліна поряд А Ві. А той наостанок сіпнувся, розплющив очі, – вони в нього великі були, як мої, – притягнув до себе Віскі за голову, обняв ту бридку довбешку й тримав, поки міг. Недовго зміг. Весь задрижав, тоді застогнав і помер.
Описуючи останню сцену, оповідач перемінився; куди й поділися комічні, а точніше – саркастичні нотки. Я слухав і насилу стримував зворушення. Цей з Божої ласки актор так вплинув на мене, що моя симпатія, належна ліричному героєві, перейшла на виконавця ролі. Я ступив до оповідача, щоб потиснути руку, але він раптом вищирився й додав, коротко та глузливо хихикнувши:
– Ото коли Віскі підняв свою довбешку, було на що подивитися! Волосся скуйовджене, пика біліша, ніж сама квітка лілія. Він тоді франтом ходив, а тут уся його шикарна одежинка закаляна так, що ніяке прання не допоможе. Глянув Віскі на мене й відвернувся, наче не Ґофера побачив, а пусте місце. Тим часом мене раз по разу болем прошиває й щораз вище – від укушеного пальця аж до
