Зібрання творів - Амброз Бірс

Невдовзі після того, як ми перебралися до Каліфорнії й оселились у Сан-Хосе (де єдиною нашою удачею стала зустріч із таким щирим приятелем, як Ви), наша родина, як Вам відомо, розпалася – упродовж одного тижня померли тато й мама. Перед смертю батько розорився, і наш будинок було продано, щоб покрити його борги. Сестри повернулися до наших родичів на Сході, а Джон і я – тоді двадцятидволітні – завдяки Вашому сприянню дістали роботу в різних кінцях Сан-Франциско. Через певні обставини ми не могли мешкати разом, так що бачилися рідко – не частіше ніж раз на тиждень. А що мали небагато спільних знайомих, то мало хто знав про нашу дивовижну подібність. Тепер я перейду до відповіді на Ваше запитання.

Одного вечора, незабаром після нашого переїзду до Сан-Франциско, я йшов вулицею Маркет-стріт. Раптом якийсь гарно вбраний чоловік середнього віку спинив мене і, сердечно привітавшись, сказав:

– Стівензе, я, звичайно ж, знаю, що ви рідко виходите на люди, але я розповів про вас своїй дружині, й вона буде рада, якщо ви до нас завітаєте. Крім того, я вважаю, що мої дівчата варті того, щоб з ними познайомитися. Ви могли б прийти, скажімо, завтра о шостій і пообідати з нами en famille4, а тоді, якби дами не змогли вас забавити, я б зіграв з вами кілька партій у більярд.

Він сказав це з такою щирою усмішкою й так гостинно, що мені язик не повернувся відмовитися, хоча я бачив його вперше в житті.

– Сер, ви дуже люб’язні, – зразу ж відповів я. – Маю за честь прийняти запрошення. Передайте, будь ласка, уклін місіс Марґован і запевніть її, що я прийду.

Потиснувши мені руку й попрощавшись добрим словом, чоловік пішов далі. Очевидно, переплутав мене й Джона. До таких помилок я звик і не виправляв їх, якщо йшлося не про серйозні справи. Але звідки я дізнався, що цього джентльмена звуть Марґованом? Таке прізвище не з тих, що спадають на думку, коли вгадуєш, як звернутися до незнайомої людини. Я ж ніколи його й не чув.

Наступного ранку я поспішив до місця роботи мого брата. Він якраз виходив із контори. Мав отоварити векселі. Розповівши, як учора через мене Джон став зв’язаний словом, я додав, що залюбки поведу далі гру, якщо його не цікавить цей візит.

– Дивна річ, – задумливо відповів Джон. – Маргован – єдиний у конторі, кого я добре знаю і кому симпатизую. Сьогодні вранці ми звично привіталися, й раптом щось смикнуло мене за язик сказати: «Пробачте, містере Марґоване, але я забув спитати, яка ваша адреса». Я дізнався цю адресу, але ось до цього моменту за жодні скарби світу не зміг би пояснити, навіщо вона мені. Вельми люб’язно, що ти ладен розплатитися за наслідки своєї нескромності, але я, якщо твоя ласка, сам піду на цей званий обід.

Не раз і не два ходив він на ті обіди – як на мене, надто часто, й це йому не пішло на користь. Маю на увазі не якість їжі, а те, що Джон закохався в міс Марґован, попросив у неї руки й дістав холодну згоду.

Мене сповістили про їхні заручини. Минуло кілька тижнів – малувато для того, щоб я, не порушивши правил хорошого тону, міг познайомитися з братовою нареченою та її родичами. Саме в той час мені зустрівся на Керні-стріт якийсь красень, розпусний на вигляд. Щось спонукало мене піти назирці за ним, і я зробив це безоглядно, не соромлячись свого вчинку. Він повернув на Ґірі-стріт, дійшов до парку Юніон-сквер, глянув на годинник і став походжати алейками, очевидно чекаючи когось. Невдовзі до нього приєдналася молода, елегантно вбрана вродливиця. Удвох вони подалися вулицею Стоктон-стріт, а я рушив за ними. Звідкись знав, що тепер мушу дуже обережно поводитися. Хоча я бачив цю дівчину вперше, та чомусь відчував, що вона впізнає мене з першого погляду. Ця парочка кілька разів переходила з вулиці на вулицю, аж нарешті, квапливо роззирнувшись навсібіч і мало не помітивши мене (я встиг метнутися в найближчий під’їзд), увійшла в будинок, адресу якого волію не називати. Розташування цього будинку краще, ніж його репутація. Якби хтось сказав, що ось ця моя забава в шпигуна почалася просто так, з доброго дива, я б рішуче заперечив. А те, вважаю я її ганебною чи ні, залежить від моєї думки про людину, якій довіряю свою історію. Про цю забаву, як важливу частину розлогої відповіді на Ваше запитання, я розповідаю Вам, не вагаючись і не соромлячись.

За тиждень Джон привів мене до оселі свого майбутнього тестя. Як Ви вже здогадались, я, собі на диво, впізнав у міс Маргован героїню цієї ганебної пригоди. Задля справедливості треба визнати, що в ролі негідної героїні виступила казково вродлива дівчина. Ця обставина важлива тільки тим, що я, вражений неземною вродою, засумнівався. А чи справді саме міс Марґован я побачив тиждень тому? Як могло статися, що тоді ця краса не справила на мене такого глибокого враження, як сьогодні? Та ні, я не міг помилитися. Різниця сприйняття залежала від одежі, освітлення, оточення й обставин.

Джон і я провели вечір у цьому домі, поблажливо ставлячись – завдяки багатолітньому досвіду – до більш чи менш делікатних жартів, викликаних нашою схожістю. Опинившись на кілька хвилин наодинці з юною леді, я глянув їй у вічі й сказав – зовсім не жартома:

– У вас, міс Марґован, теж є близнючка. Минулого вівторка я бачив її в парку Юніон-сквер.

Тільки на мить її великі сірі очі зустрілися з моїми. Леді відвела погляд – далеко не такий твердий, як мій – і задивилася на свої туфельки. А тоді спитала з байдужістю, яка видалася мені трохи штучною:

– Чи дуже вона подібна до мене?

– Така подібна, – відповів я, – що я замилувався нею й, не змігши відірвати очей від цієї красуні, йшов за нею, зізнаюсь, аж до... Сподіваюся, ви розумієте, про що мова.

Хоч вона й зблідла, але й далі була спокійна. Її очі знову зустрілися з моїми, й цього разу вродливиця не відвела погляду.

– Що ж ви хочете від мене? – спитала вона. – Не бійтеся, поставте ваші умови. Я їх прийму.

За