Зібрання творів - Амброз Бірс
Боюся, – додав він, доволі природно засміявшись, – що я погнався за цим кроликом і втратив слід важливішої дичини – захопився полюванням задля нього самого. А таки хотів би звернути вашу увагу на те, що Спенсерове визначення життя стосується також машини. У ньому немає нічого такого, що не можна було б застосувати до неї. Згідно з цим найпильнішим спостерігачем і найглибшим мислителем, людина доти живе, доки працює. Так само й машина. Знаю це як винахідник і конструктор машин.
Моксон довго мовчав, неуважно задивившись на вогонь у каміні. Була вже пізня година, і я подумував про те, що час іти додому, але якось не хотілося покидати приятеля в цьому житлі зовсім самотнього, якщо не брати до уваги однієї особи. Про її характер я міг тільки здогадуватися. Вона була налаштована недоброзичливо, ба навіть вороже. Нахилившись до Моксона й дивлячись йому у вічі, я спитав, показавши рукою на двері майстерні:
– Хто у вас там?
Мені на подив, він невимушено засміявся й без вагання відповів:
– Нікого нема. Стався прикрий випадок через мою необережність. Я залишив машину в дії, коли нічого було робити, а сам узявся до нескінченного завдання – просвіщати вас. А чи знаєте ви, що Свідомість – це породження Ритму?
– Та хай їм абищо! – відповів я, звівшись і сягаючи плаща. – На добраніч вам. Сподіваюся, що коли іншого разу доведеться спинити необачно ввімкнену машину, вона буде в рукавичках.
Навіть не подивившись, чи влучила в мішень моя стріла, я обернувся й вийшов.
Ішов дощ, панувала пітьма. У небі над пагорбом, до якого я мало не навпомацки пробирався хиткими дощаними хідниками й заболоченими небрукованими вулицями, нависала неяскрава заграва від міських вогнів, а позаду мене нічого не було видно, крім єдиного освітленого вікна в Моксоновій оселі. У цьому світлі відчувалося щось таємниче та зловісне. Я знав, що це вікно в майстерні мого приятеля, й не сумнівався, що він повернувся до своєї роботи, яку перервав, щоб просвітити мене про свідомість машин і батьківство Ритму. Хоча його переконання видалися мені на той час дивними й трохи сміховинними, однак я не міг цілком позбутися відчуття, що вони якось трагічно пов’язані з його життям та характером, а може, й з долею, і вже не сприймав їх як виверти розладнаного розуму. Хай там як ставитися до його ідей, а треба визнати, що він розвивав їх дуже логічно, і це свідчило про його здоровий глузд. Знову й знову мені пригадувалися його останні слова: «Свідомість – це породження Ритму». Хоча це твердження було голослівним і сухим, та тепер воно видавалося мені дуже заманливим і з кожною думкою про нього набирало ширшого значення й глибшого змісту. Та на таких підвалинах, думав я, можна побудувати цілу філософську систему. Якщо Свідомість – породження Ритму, тоді все на світі має розум, бо рухається, а всі рухи ритмічні. А чи усвідомлює Моксон вагомість і розмах своєї ідеї, весь масштаб цього важливого узагальнення? Чи, може, він дійшов до таких філософських засад звивистим і непевним шляхом спостереження?
Ці засади світогляду були тоді нові й незвичні для мене, тож, почувши від Моксона пояснення, я не став їх неофітом. А тепер мене наче осяяло яскраве світло, як колись Савла-тарсянина2. У темряві й безлюд ді цієї непогожої ночі я зазнав того, що Луес3 назвав безмежним розмаїттям і хвилюванням філософської думки. Я упивався незвіданим блаженством пізнання, незвіданою гордістю за пізнане й немовби летів на невидимих крилах, не відчуваючи землі під ногами.
Піддавшись спонуці звернутися з проханням про додаткове пояснення до того, хто відтепер став моїм наставником і проводирем, я не зважав на те, що промок до рубця, отож повернув назад і опам’ятався вже під дверима Моксонової оселі. Від хвилювання я не міг намацати дзвінка й несвідомо натиснув на клямку. Вона крутнулась, я увійшов і піднявся сходами нагору, до покою, який недавно покинув. Тут було темно й тихо. Моксон, очевидно, перейшов до сусідньої кімнати – майстерні. Навпомацки, тримаючись за стіну, я добрався до потрібних дверей і кілька разів гучно постукав, але відповіді не почув. Мабуть, через шум, що долинав знадвору. Там завивав вітер і жбурляв струмені води у вікно та в тонкі стіни. До того ж у майстерні без стелі лунав невпинний і дуже гучний барабанний дріб дощу по дранковому даху.
Тут я жодного разу не бував, та й не мав сюди доступу, як і всі інші господареві знайомі, за винятком одного вправного слюсаря, про якого знали тільки те, що звуть його Гейлі й що він неговіркий. Але я був у стані такої духовної екзальтації, що забув про вихованість та делікатність і відчинив двері. Побачена картина враз вибила мені з голови всі філософські думки.
Моксон сидів лицем до мене, за невеликим столиком, на якому горіла свічка – єдина в кімнаті. Навпроти нього сидів ще хтось. Вони грали в шахи. На дошці залишилося кілька фігур, і навіть я, зовсім не шахіст, утямив, що гра наближається до кінця. Моксон поринув не так у гру, як у споглядання свого суперника. Дивився на нього так зосереджено, що не зауважив мене, хоч я стояв близько, навіч. Його обличчя було примарно бліде. Очі блищали, як діаманти. Я бачив тільки спину другого гравця, але цього вистачало. Не було жодного бажання подивитися на нього спереду.
Заввишки він був не більш як п’ять футів, а будовою тіла скидався на горилу: широченні плечі, коротка груба шия, приплюснута масивна голова в темно-червоній фесці, з-під якої вибивалися густі чорні патли. Був одягнений у щось темно-червоне, схоже на туніку, й туго підперезаний поясом. Ніг не видно – він сидів на ящику. Ліва рука лежала на коліні. Фігури переставляла права – непропорційно довга.
Я позадкував і став побіч дверей, у тіні. Якби Моксон глянув понад обличчя свого супротивника, то побачив би тільки, що двері відчинені, ото й усе. Бозна-звідки взялося в мене дивне передчуття, яке не давало ні увійти в кімнату, ні піти геть. Здавалося, що зараз розіграється трагедія і
