Зібрання творів - Амброз Бірс

відлюдді. Ми, спраглі говорити з наймилішими нам людьми, але німі й повні боязні перед ними, як і вони перед нами. Та іноді куди й дівається наше безсилля, хоч ненадовго, а таки скасовується невблаганний закон. Тоді безсмертна любов або ненависть знімає з нас закляття, і ми стаємо зримі тим, кого маємо остерегти, втішити або покарати. Не знаємо, в якому образі ми постаємо перед ними. Знаємо тільки, що наганяємо жаху навіть тим людям, яких силкуємося розрадити й від яких сподіваємося чуйності та співчуття.

Уклінно прошу вас пробачити такий недоречний відступ тій, що колись була жінкою. Ви звертаєтеся до нас за радою так нездарно, що ніколи не збагнете наших відповідей. Ви ставите пусті питання про незнане й заборонене. Чимало з того, що нам відомо, ми не можемо вам передати, бо це знання губиться, якщо спробувати його вбрати у слова. Ми змушені говорити з вами недорікуватою мовою здорового глузду, – тільки такою ви й володієте, – яка становить лише дрібну частину нашої мови. Ви вважаєте, що ми належимо до іншого світу. Ні, нам відомий тільки один світ – ваш, але для нас у ньому немає сонячного світла і тепла, музики і сміху, пташиного співу і сердечної приязні. О Боже! Що за недоля бути привидом, щулитися й тремтіти у відміненому світі, слугувати поживою страху та відчаю!

Ні, я померла не від страху. Воно відступило й пішло геть. Я чула, як ця з’ява спускається сходами – квапиться, ніби чогось налякалася. Тоді я звелася з ліжка, щоб покликати на допомогу. Щойно торкнулася клямки тремкою рукою, як – Господи милостивий! – почула, що Воно повертається, стугонить на сходах прудкими, важкими кроками, від яких дрижить весь дім. Я забилася в куток, зіщулилася на підлозі. Спробувала помолитися. Силкувалася вимовити ім’я мого любого чоловіка. І почула, як відчиняються двері. Я зомліла й отямилася допіру тоді, коли щось здушило мені горло. Я марно била руками по чомусь, що притиснуло мене до підлоги... тоді з мого рота висунувся з-поміж зубів язик. ..Ія перейшла в інше життя.

Я так і не розпізнала, хто це був. Про наше минуле ми знаємо не більше, ніж знали в мить смерті. Нам відомо, що діється на білому світі, а ось на те, що діялося, не проливається нове світло. Все, що ми знаємо про минуле, записано в нашій пам’яті. Тут немає вершин Істини, з яких можна було б оглянути недоладний краєвид країни сумнівів. Ми досі існуємо в Долині Тіней, таїмося в її глухих місцях, із колючих кущів та заростей придивляємося до її навіжених озлоблених жителів. Звідки ж нам дізнатися щось нове про це минуле, що блякне й щезає?

Те, про що я вам розкажу, сталося вночі. Ми розпізнаємо настання ночі по тому, що ви повертаєтеся до своїх жител. Тоді ми покидаємо свої таємні сховки й без боязні підходимо до наших колишніх осель, зазираємо в вікна, а часом навіть наважуємося ввійти й подивитися на ваші обличчя, коли ви спите. Я довго пробула біля тої оселі, в якій мене так жорстоко перемінили. Ми часто так робимо, поки живуть ті, кого любимо або ненавидимо. Я марно силкувалася знайти спосіб дати знати чоловікові та синові, що я й далі існую, люблю їх і болісно співчуваю їм. Коли я наближалася до заснулих чоловіка й сина, вони прокидалися. А коли не спали, я іноді з відчаю наважувалася постати перед ними, та зразу ж відмовлялася від свого наміру, налякана поглядом їхніх жахливих живих очей.

Тої ночі я марно шукала чоловіка та сина, боячись знайти. їх не було ні в домівці, ні на залитому місячним світлом лужку. Ми назавжди втратили сонце, зате ще маємо місяць – і повний, і щербатий. Він сяє нам уночі й удень, сходить і заходить, як було в попередньому житті.

Пройнявшись смутком, я пішла з лужка й попростувала без мети вздовж дороги в білому світлі та безгомінні. Раптом пролунав вигук мого бідолашного чоловіка, повен ляку й подиву. Син старався заспокоїти, переконати батька. Вони стояли в тіні дерев – близько, дуже близько! Обидва обернені лицем до мене, а чоловік прикипів поглядом до моїх очей. Побачив... нарешті побачив мене! Як тільки я це усвідомила – мій страх розвіявся, наче поганий сон. Смертельне закляття знято. Любов перемогла Закон! Не тямлячись, я крикнула... мабуть-таки, крикнула: «Бачить! Нарешті він бачить! Тепер він усе зрозуміє!» Насилу стримуючись, я рушила до них, усміхнена й вродлива. Чоловік обійме мене, я ласкаво втішатиму його, візьму за руку сина. А тоді мовимо слова, які зруйнують перепону між живими і мертвими.

Ой леле! Його обличчя сполотніло від жаху, а очі стали немов у загнаного звіра. Я наближалася, чоловік задкував, а тоді кинувся навтікача й зник у лісі. Мені не дано знати, де він тепер.

Моєму бідному хлопчикові, який залишився одним-один, я так і не змогла повідомити, що я поруч. Невдовзі й він муситиме перейти в Незриме Життя, і тоді я втрачу його назавжди.

⥈

Діагноз смерті

– Я не такий забобонний, як дехто з вас, лікарів, – людей науки, якими зводите себе називати, – сказав Говер у відповідь на невисловлений закид. – Дехто з вас – щоправда, таких небагато – вірить у безсмертя душі й у те, що нам можуть з’являтися видіння, яких ви назвали б привидами, якби здобулися на порядність. Натомість я стверджую, що іноді можна побачити живих людей там, де колись вони були, а тепер немає. Там, де вони жили так довго й діяльно, що залишили відбиток на всьому, що її оточувало. Особистість людини може так вплинути на навколишнє, що навіть по довгому часі її образ постає перед очима іншої людини. Це я знаю напевне. Звичайно ж, на такий вплив здатна не всяка особистість, а відповідна. Очі теж мають бути відповідні – здатні на таке сприйняття. Наприклад, мої.

– Еге ж, відповідні очі, що передають сприйняте невідповідному мозку, – усміхнувшись, відказав доктор Фрейлі.

– Красно дякую. Приємно, коли збуваються сподівання. Це саме та відповідь, якої я від вас очікував.

– Даруйте на слові. Але ви ствердили, що знаєте напевне. Це ж не просто так сказано, правда? Чи не були б ви ласкаві пояснити, звідки взялася ця певність?

– Ви це назвете галюцинацією, але мені байдуже, – зауважив Говер і почав розповідати.

– Як ви, мабуть, знаєте, минулого літа я поїхав до Меридіана,