Українська література » Сучасна проза » Зібрання творів - Амброз Бірс

Зібрання творів - Амброз Бірс

Читаємо онлайн Зібрання творів - Амброз Бірс
я врятую приятеля, якщо залишуся. Тож я залишився, хоч трохи й муляли докори сумління за нескромність.

Гра йшла швидко. Роблячи хід, Моксон майже не дивився на дошку, і, як на моє недосвідчене око, начебто брався за перші-ліпші фігури. Та ще й його жести були різкі, нервові й недоладні. Партнер не затримувався із зустрічними ходами, але рухи його руки були такі вже плавні, одноманітні, автоматичні, ба навіть театральні, що мій терпець мало не уривався. У цій сцені було щось нереальне, мене навіть пробрали дрижаки. Що ж, я таки промок і змерз.

Зо три рази він, пересунувши фігуру, злегка схиляв голову, й щоразу мій приятель переставляв свого короля. Мені раптом видалося, що незнайомець німий. І враз майнула думка: це ж машина – шахіст-автомат! Згадалося, Моксон якось сказав мені про винахід такого механізму, а я вирішив, що ще не дійшло до втілення в життя. То чи не була тоді ця мова про свідомість та інтелект машин тільки своєрідною прелюдією до майбутнього показу винаходу – хитрим вивертом, призначеним справити якнайгостріше враження на мене, не втаємниченого в секрети механіки?

Нічогенький кінець усіх моїх інтелектуальних злетів, замилування «безмежним розмаїттям і хвилюванням філософської думки»! З досади я вже був ладен піти додому, але тут мене зацікавила одна річ: автомат сердито пересмикнув широкими плечима, і таким природним рухом, таким людським, що в новому світлі, в якому постала вся картина, він викликав страх. На тому не закінчилося. За якусь хвилину механічний шахіст різко вдарив по столі кулаком. Настрашений таким жестом, либонь, ще дужче, ніж я, Моксон відсунувся разом зі стільцем назад. Трохи згодом, високо знявши руку над дошкою, мій приятель прудко, наче яструб жертву, схопив одну з фігур і вигукнув: «Шах і мат!» А тоді зірвався на ноги й швидко відступив за спинку стільця. Автомат сидів нерухомо.

Вітер вщух, натомість дедалі частіше і гучніше лунали перекоти грому. У проміжках було чути тихе гудіння чи дзижчання. Як і грім, воно набирало гучності й виразності. Очевидно, з таким гулом оберталися трибки в тілі автомата. Цей звук наводив на думку про розладнаний механізм, який вийшов з-під керування репресивного регулювального пристрою. Так буває, коли з-поміж зубців заскочника висмикнути защіпку. Однак не було часу довго розмірковувати над походженням цього шуму. Мою увагу привернули дивні рухи механічного гравця. Ним колотив дрібний ненастанний дрож. Тіло та голова трусились, як у паралітика або хворого на пропасницю. Конвульсії набирали темпу й розмаху, аж нарешті він весь заходив ходуном. Раптом автомат скочив на ноги, блискавично перехилився через столик і, наче нирець, викинув уперед довжелезні руки. Моксон відсахнувся, спробував ухилитись, але було пізно. Кисті чудовиська зімкнулися на горлі мого приятеля, й він учепився в них, силкуючись вивільнитися. Шаховий столик перекинувся, свічка впала й погасла, все покрила пітьма. Було виразно чути страхітливий шарварок боротьби, а найстрашніше звучало хрипіння й схлипування людини, що намагалася вдихнути повітря. Я кинувся рятувати друга, але не встиг і кроку ступити в темряві, як всю кімнату залило сліпуче біле світло. Воно назавжди випалило тавро в моєму мозку, серці й пам’яті – сцену смертельної сутички. Моксон лежить під машиною, залізні пальці стискають його горло, голова закинута, очі вилазять з орбіт, рот широко роззявлений, язик вивалився назовні... і жахливий контраст! – вираз спокою та глибоких роздумів на розмальованій личині його супротивника, неначе той аналізує шахову партію! Якусь мить я це бачив, а тоді все поглинули морок і тиша.

За три дні я отямився в лікарні. У хворій голові помалу спливали спогади про той трагічний вечір. Я впізнав чоловіка, що прийшов мене навідати. Це був Гейлі, довірений помічник Моксона. На мій погляд він відповів усмішкою й підійшов до мене.

– Розкажіть, – тихо, насилу вимовив я, – розкажіть мені все.

– Гаразд, – згодився він. – Вас, непритомного, винесли з Моксонового житла. Воно загорілося. Ніхто не знає, як ви там опинилися. Мабуть, вам доведеться це пояснити. Причина пожежі теж загадкова. Гадаю, що в будинок ударила блискавиця.

– А що з Моксоном?

– Вчора поховали те, що від нього залишилося.

Видно, цього мовчуна таки можна розговорити, коли дуже треба. Він доволі делікатно повідомив хворій людині таку страшну новину. Я довго й болісно м’явся, та зрештою наважився поставити ще одне питання:

– Хто мене врятував?

– Якщо вам цікаво... Та я.

– Дякую, містере Гейлі. Хай Бог вас за це благословить. А чи врятували ви також чарівливий витвір вашої майстерності – шахіста-автомата, що вбив свого винахідника?

Гейлі довго мовчав, задивившись убік. Нарешті він глянув на мене й понуро спитав:

– То ви все знаєте?

– Так, – відповів я. – Я все бачив на власні очі.

Це сталося багато років тому. Якби мене спитали сьогодні, навряд чи я спромігся б на таку саму певну відповідь, як тоді.

Один із близнят

Лист, знайдений у паперах покійного Мортімера Барра

Ви спитали, чи не траплялося мені, одному з двійнят, щось таке, чого не вдається пояснити відомими нам законами природи. Про це судити Вам. Можливо, ми не все знаємо про ті самі закони природи. Ймовірно, Ви знаєте те, що мені невідомо, а отже, незрозумілі мені речі видаватимуться Вам цілком ясними.

Ви зналися з моїм братом Джоном, але ніколи не були певні, чи це справді він, а не я. Ніхто не зміг би нас розрізнити, якби ми того самі не захотіли. Принаймні наші батьки не були на таке здатні. Я не знаю прикладів більшої схожості, ніж у нас, близнюків. Кажу про свого брата Джона, але я не гарантую, що його по праву мали б звати саме таким іменем, а не моїм – Генрі. Нас охрестили як належить, але після обряду, позначаючи нас буквами, служитель заплутався, і хоча на моєму передпліччі написано «Г», а на братовому – «Дж», немає жодної певності, що служитель не помилився. Тато й мама пробували розрізняти нас, дітей, за одягом та іншими простими ознаками. Однак ми так часто обмінювалися костюмами й вдавалися до всіляких хитрощів, коли треба було ввести супротивника в оману, що вони відмовилися від цих марних спроб. Увесь час, що наша родина жила разом, батьки, визнаючи стан справ складним, називали нас обох однаково – «Дженрі». Мене часто дивувало те, що татові вистачало терпцю не затаврувати наші недостойні лоби. Зрештою, ми були не дуже вредні хлопчиська й знали похвальну міру, коли дошкуляли

Відгуки про книгу Зібрання творів - Амброз Бірс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: