Зібрання творів - Амброз Бірс

– А чому ти потім тримав язик за зубами? – спитав я.

– Такий у мене вже язик, – відповів Ґофер і про цю причину більш ні слова не сказав. – Відтоді Віскі безпробудно пив і набирався злості на жовтих кулі. Не дуже-то він тішився, що зарубав А Ві. Не корчив із себе героя віч-на-віч зі мною. Та коли траплявся вдячний слухач, як-от ти – показове чудило бісове, тоді він уже красувався. Отож поставив він надгробок і став довбати напис. Той напис цілком залежав від настрою Віскі. Три тижні отак цюкав – у проміжках між пиятиками. А я ось цей за один день вибив.

– Коли помер Джо? – неуважно спитав я.

Відповідь забила мені дух.

– Зразу ж після того, як я в дірку глянув. Дивлюся – ти йому щось у чарку сиплеш, Борджа клятий.

Отямившись від цього разючого звинувачення, я був ладен задушити наклепника, та стримався – від несподіваної думки. Мені сяйнуло. Втупившись у нього очима, я спитав – якнайспокійніше:

– То коли ти з глузду з’їхав?

– Дев’ять років тому! – крикнув він, викинувши кулаки поперед себе. – Дев’ять років, відколи цей виродок убив А Ві – жінку, яка кохала його більше, ніж мене. А я ж за нею волікся із самого Сан-Франциско! Там він виграв її в покер. Я дбав про неї всі роки, коли цей негідник Віскі соромився визнати її коханкою й поводитися з нею, як з білою. А потім заради неї я беріг ганебну таємницю Джо Віскі, поки та не зжерла його самого. І коли ти отруїв цього вбивцю, я виконав його останню волю – поховав поряд з нею і камінь у головах поставив. Відтоді жодного разу не був на її могилі. Не хотів зустріти його.

– Його? Ґофере, друже мій, та він давно вже мрець!

– Тому-то я його й боюся.

Я провів бідолаху до воза й потиснув руку на прощання.

Надходила ніч. Я стояв на узбіччі в дедалі густіших сутінках і дивився услід невиразним обрисам воза. Вечірній вітер приніс до мене звуки сильних глухих ударів і крик:

– Н-н-но! Рухайся, стара Пеларгоніє!

1

Джон Стюарт Мілл (1806–1873) – англійський філософ і економіст.

2

Перед Савлом-тарсянином (згодом апостолом Павлом), що йшов до Дамаска, з’явився Ісус Христос і осліпив його сяйвом (Дії святих апостолів, 9).

3

Джордж Генрі Луес (1817–1878) – англійський філософ і літературний критик.

4

У родинному колі (фр.).

5

У 1850-х місто Гілл (нині містечко Мокеламні-Гілл) було одним із найбагатших золотодобувних центрів у Каліфорнії. На ті часи в ньому був дуже високий рівень злочинності, процвітав бандитизм, повсякденним явищем стали криваві сутички на міжнаціональному ґрунті.

6

3 вислову Ісуса Христа: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому другу». (Євангеліє від Матвія, V, 39).

7

Джо використав порівняння з хрестоматійної поеми Джеймса Расселла Лоуелла «Видіння сера Лонфала»: And what is so rare as a day of June?

8

Безцеремонно (фр.).

Глечик сиропу

Ця оповідь починається зі смерті її героя. Сайлас Дімер спочив шістнадцятого липня 1863 року, останки поховано за два дні. Його особисто знали всі чоловіки, жінки й діти в містечку, тож у похороні, як написали в місцевій газетці, «взяла участь велика кількість населення». Відповідно до тамтешнього звичаю, біля могили зняли віко домовини, і весь гурт друзів та сусідів пройшов вервечкою, щоб востаннє глянути на небіжчикове обличчя. А тоді на очах усіх Сайласа Дімера віддали землі. Щоправда, дехто мав трохи затуманені очі, але взагалі можна було б сказати, що на похороні не бракувало ані уваги, ані уважності. Поза всякими сумнівами, чоловік помер, і ніхто не міг би вказати на якусь хибу в обряді, через яку покійник мав би право встати з гробу. І все ж якщо людські свідчення щось та й важать (цілком певно завдяки їм поклали край відьомству в Салемі1 та в околицях), то він таки встав.

Я забув зазначити, що і смерть і похорон Сайласа Дімера сталися в маленькому містечку Гіллбрук, у якому він мешкав тридцять один рік. Був той чоловік, як ото кажуть у деяких частинах Сполучених Штатів (цю країну вважають вільною), «купець», тобто тримав крамницю з роздрібним продажем товарів, якими здебільшого торгують у таких закладах. Як відомо, ніхто не сумнівався в його чесності, всі глибоко шанували торговця. Єдине, що могли б йому закинути люди, то це надмірну запопадливість у роботі. Однак не закидали, хоча до багатьох інших, не менших запопадливців, вони ставилися не так поблажливо.

Інтерес, який провадив Сайлас, був значною мірою його власний, і цим, мабуть, пояснюється така різниця в ставленні.

Після смерті Дімера ніхто не міг пригадати бодай одного дня, за винятком неділь, якого він не провів би у своєму торговельному закладі, відколи відкрив його понад чверть століття тому. Маючи дуже добре здоров’я, за весь той час він жодної речі, жодної справи не повважав такою серйозною, щоб задля неї відійти від прилавка. Колись, кажуть, покликали Сайласа до суду як свідка в дуже важливій справі, а він не з’явився. Правникові, який мав зухвальство звернутися до суду з пропозицією напоумити торговця, офіційно відповіли, що суд поставився до неї «зі здивуванням». Зазвичай адвокати не рвуться дивувати суддів, тому пропозицію одразу ж забрали назад і дійшли порозуміння з іншою стороною ось як: брати до уваги те, що сказав би містер Дімер, якби він був тут. Що ж, інша сторона скористалася тим сповна й, давши неправдиві свідчення, відчутно зашкодила інтересам своїх супротивників.

Коротко кажучи, всі і вся в околиці мали Сайласа Дімера за єдину непорушну істину Гіллбрука. Здавалося, що його перехід на той світ накличе велике лихо, завдасть усім непоправної шкоди.

Місіс Дімер і дві дорослі доньки займали покої на другому поверсі будинку, натомість ніхто не чув, щоб Сайлас спав деінде, окрім як на лежанці за прилавком. Там-таки одної ночі зовсім випадково його застали при смерті, а сконав він якраз тоді, коли час було відчиняти віконниці. Хоч не міг говорити, та був притомний. Ті, які близько знали Дімера, вважали: якби, на лихо, кінець забарився й настав після звичної пори відчиняти крамницю, то купець був би ще в гіршому стані.

Такий уже був Сайлас Дімер. Така була сталість і незмінність його звичок