Українська література » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
не в змозі піти від неї — розумієте, я зустріла ту жінку набагато раніше, ніж ми з Робертом стали коханцями. А вона вже була з ним, завжди була. То був портрет жінки в старомодній сукні з глибоким декольте, на зразок бального вбрання; в одній руці вона тримала складене віяло, в іншій — закриту книгу, немов не здатна вирішити: їхати на бал або залишитися вдома й почитати. Волосся в неї було густе, чорне, завите м’якими кучерями й прикрашене квітами. Вираз обличчя, як мені здалося, замислений і дещо сторожкий, виказував неабиякий розум. Вона обмірковувала щось і раптом збагнула, що за нею стежать чиїсь очі. Пам’ятаю, я здивувалася — яким чином йому вдалося схопити й зобразити такий скороминущий вираз?

Напевно, це його дружина, позувала у вбранні дев’ятнадцятого століття, вирішила я, тому що в портреті відчувалося ставлення художника до моделі як близької людини. Мені чомусь не сподобалося знайомство з нею в такий спосіб — я вже встигла уявити її собі як особу невиразну й працьовиту, зайняту малою дитиною й роботою на півставки. Неприємний подив викликало те, що вона може бути такою жвавою, а для Роберта — й такою любою. Вона була ще молода, але не занадто молода, аби бути його дружиною, в ній відчувався тонко зображений прихований рух: іще мить — і вона посміхнеться, але не раніше, ніж упізнає вас. У картині було щось надприродне.

Інша річ, яка привертала увагу до картини — її художнє оформлення. Пані сиділа на великій чорній канапі, трохи відхилившись назад, позад неї на стіні висіло дзеркало, зображене так майстерно, що я очікувала побачити в ньому власне відображення. Натомість побачила вдалині Роберта Олівера за мольбертом, одягненого в своє сучасне дрантя — він писав себе, пишучого її, а в центрі дзеркала відбивалась її потилиця з примхливою зачіскою й ніжна шия. Він дивився на неї серйозно, задумливо — вона була не тільки дружиною, а й моделлю.

Значить, це йому за мить призначатиметься її посмішка. Тут я відчула напад справжніх ревнощів, хоча не могла б тоді сказати певно, через що: через те, що вона не мені посміхатиметься, чи через моє небажання, щоб Роберт посміхався їй у відповідь. У дзеркалі він відбивався на тлі вікна, що слугувало джерелом світла, віконна рама вправлена в кам’яну стіну. В Барнетті було декілька будинків у стилі «готичного відродження», споруджених у 1920-ті й 1930-ті роки, тож ці деталі Роберт міг намалювати в їдальні або в якійсь зі старих аудиторій. Крізь відбите у дзеркалі вікно можна було бачити щось схоже на морське узбережжя, з одного боку — скелі, а на виднокрузі синє небо зливається з водою.

Портрет й автопортрет, модель і художник, дзеркало й вікно, пейзаж й архітектура — картина була надзвичайною, від неї можна було ошаліти, вживаючи мову наших гуртожитків та студентських їдалень. Я так би й стояла перед тією картиною, намагаючись розшифрувати, що за історія пов’язана з нею. Роберт назвав її «Полотно, олія», хоча інші три його роботи мали справжні назви. Шкода, що Роберт не завітав у ті хвилини до галереї — тоді я б розпитала, що він хотів розповісти картиною, а ще й сказала б йому, яка вона до сліз прекрасна й загадкова. Коли ж мусила залишити картину й піти з галереї, відчула великий жаль: я перегорнула сторінки каталога, що тримала в руці — організатори виставки віддали перевагу іншій картині Роберта, надрукувавши репродукцію й детальний опис, а всі відомості про цю картину складалися з назви й часу написання. Відійшла від картини й злякалася, що можу більше ніколи не побачити її, не побачити жінки, яка зустрічалася зі мною поглядом і так бажала щось сказати; тому я ще двічі поверталася до неї, поки виставку не закрили.

Розділ 49

Мері

Під кінець семестру я знову побачилася з Робертом наодинці. Цикл занять завершився невеличкою вечіркою в студії, наприкінці якої викладач чемно проводжав кожного з нас до самих дверей, нікому не надаючи жодних переваг, але даруючи кожному задоволену посмішку. Він визнав, що ми всі досягли успіхів і навчилися малювати набагато краще, ніж він сподівався на початку занять. За кілька днів потому я крокувала до бібліотеки — вже почався заліковий тиждень; я повернула на доріжці, всіяній пелюстками квітів, і мало не зіткнулася з ним.

— Уявіть, як несподівано ми зіткнулися, — вигукнув він, одразу зупинившись і простягнувши руку, наче бажав утримати мене від падіння або від справжнього зіткнення з ним. Він міцно взяв мене за плече. Слова його прозвучали так, немов ми були давніми друзями — втім, я ж ледве його не покалічила.

— У прямому розумінні, — додала я, й він віддячив мені, розсміявшись від душі, чого раніше я не бачила й не чула. Відкинув назад голову й поринув у задоволення, загубився в ньому. Сміх його був такий заразливий і щасливий, що я теж розсміялася. Ми стояли під деревами, вкритими весняним цвітом — старший і молодша, чия робота разом уже закінчилася. З тієї причини сказати один одному не було чого, однак ми стояли й посміхалися, тому що день був теплий, а довга нью-йоркська зима не змусила нас позабути свої мрії (у кожного свої), і тому, що семестр майже закінчився, й ми всі ось-ось мали зробитися вільними, чекали на перепочинок.

— Я зібралася відвідувати додатковий курс живопису влітку, — сказала я, щоб не мовчати. — Дякую вам іще раз за пораду. — І раптом я згадала. — Ой, я ж ходила до галереї на виставку! Мені дуже сподобалися ваші картини. — Не стала уточнювати, що ходила туди тричі.

— Добре, спасибі. — Більше він нічого не сказав. Я довідалася про нього ще одну річ: йому не подобалося відповідати на відгуки інших про його роботи.

— Відверто кажучи, в мене було безліч запитань до вас щодо однієї з них, — поспіхом вимовила я. — Тобто мені було цікаво дізнатися про певні речі, які її стосуються, і я шкодувала, що вас не було поруч і не можна було розпитати одразу.

Тоді на його обличчі промайнув дуже дивний вираз, майже непомітний — легенька, тоненька хмаринка на чистому весняному небі, — я так і не збагнула, чи він здогадався, про яку саме картину йшлося; а може, від моїх слів «я шкодувала, що вас не було поруч», Роберт відчув… що? Дрож застороги? Хіба не кожне кохання починається саме так, несучи в собі одразу зерна розквіту й занепаду — з

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: