Українська література » Сучасна проза » Викрадачі - Елізабет Костова

Викрадачі - Елізабет Костова

Читаємо онлайн Викрадачі - Елізабет Костова
студентки, яку запросив поснідати з ним разом, для дівчини з таким чудовим волоссям. Був у цьому і якийсь жах: мені здалося, що якби він пояснив мені ті чудернацькі заяви, я б одразу просвітилася щодо природи живопису, незбагненного дива мистецтва, але він вочевидь вирішив, що я не здатна цього зрозуміти. Якась частина моєї душі не бажала дізнатися його дивацьких таємниць, але водночас це мене зачіпало. Я відставила склянку, акуратно поклала на тарілку білу пластмасову виделку, немов сиділа на обіді для друзів Мазі.

— Пробачте, мені потрібно повертатися до бібліотеки. Іспити. — Я підвелася зі свого місця, непокірлива, у джинсах і чобітках, уперше вища за свого викладача, тому що він залишився сидіти. — Дуже дякую за сніданок. Вельми люб’язно з вашого боку. — Не дивлячись на нього, зібрала свої речі.

Він нарешті підвівся й зупинив мене, взявши за лікоть своєю великою рукою, так що я знов поставила на місце тарілку.

— Ви сердитеся, — сказав він з деяким подивом. — Чим я викликав ваше невдоволення? Тим, що не відповів на запитання?

— Я не можу дорікати за те, що ви гадаєте, начебто я не зрозумію вашої відповіді, — холодно відповіла я. — Але навіщо зі мною грати? Ви або знаєте ту жінку, або ні, вірно? — Крізь рукав блузки відчувала, яка чарівно тепла в нього рука, хотілося, щоб він ніколи її не забирав. Але за мить він саме це й зробив.

— Вибачте мені. Сказав вам чисту правду — я так і не знаю до кінця, хто насправді та жінка на моїй картині. — Знову сів, і не було потреби запрошувати мене жестом: я сіла теж поряд з ним, повільно. Він похитав головою, дивлячись на стіл, край якого, здається, був забруднений птахами. — Я навіть власній дружині не здатен цього пояснити, та вона, напевно, й чути про це не забажає. Цю жінку я зустрів багато років тому в музеї «Метрополітен», у залі, заповненому людьми. Тоді я працював у Нью-Йорку над серією живописних картин, присвячених балеринам, деякі з цих балерин були ще дітьми — довершені, мов пташенята. І я став часто відвідувати «Метрополітен», щоб побачити полотна Дега, яких там багато — як взірець, тому що він, безперечно, був одним з найбільших майстрів, які тільки малювали танець, можливо, й найбільший серед них.

Я поважно кивнула: цього разу знала, про що йдеться.

— Її я побачив в один з останніх разів, коли відвідував музей, а незабаром ми переїхали до Ґрінхіла, але я з тих пір не можу забути той образ. Ні на мить. Просто не можу забути.

— Напевно, вона прекрасна, — відважилася вставити я.

— Надзвичайно, — підтвердив він. — І не тільки прекрасна. — Здавалося, подумки він знову блукав по музею, дивлячись на жінку крізь натовп, який за мить зникне. Я відчувала романтику тієї хвилини й не могла позбавитися заздрощів до незнайомки, яка так закарбувалася в його пам’яті. Тільки пізніше я збагнула, що навіть Роберт Олівер не був здатним запам’ятати обличчя людини настільки швидко.

— І що, ви не спробували повернутися до музею, відшукати її? — Я сподівалася, що не спробував.

— А, так, зрозуміло. Я ще рази два бачив її, а більше не довелося.

Роман, якого не сталося.

— Тоді ви почали уявляти її, — підказала я.

На цей раз він мені посміхнувся, і я відчула, як тепло розливається по моєму обличчю й шиї.

— Що ж, я гадаю, перш за все, ви не помилилися. Напевно, так і сталося. — Він підвівся знову, упевнений у собі й заспокоюючий, і ми разом прогулялися до входу в будинок студентської спілки. Він трохи постояв на сонечку, потім простяг мені руку.

— Бажаю вам гарного літа, Мері. І найкращих успіхів у навчанні восени. Впевнений, що з вас вийде гарний художник, якщо наполегливо працюватимете.

— Вам теж, — жалісно відповіла я, посміхаючись. — Тобто успіхів у викладанні… взагалі у вашій роботі. А ви одразу повертаєтеся до Північної Кароліни?

— Так, так, наступного тижня. — Нахилився й поцілував мене в щоку, неначе прощався з усім студмістечком і всіма своїми тутешніми студентами, й з північчю зимовою — з усім разом у зручній формі, в моїй особі. Такий узагальнюючий цілунок забив мені подих. Губи в нього були теплі й приємно сухі.

— Гаразд, бувайте, — сказала я й рвучко обернулася, примусивши себе йти геть від нього. Єдине, що здивувало мене: я не почула, як він пішов у протилежному напрямку; ще довго відчувала, що він стоїть на місці, а мені гордість не дозволяла обернутися й подивитися. Гадала, що він стоїть і роздивляється свої черевики або доріжку, заглиблений у мрію про жінку, яку мимохідь побачив у Нью-Йорку — а може, бачить подумки свою дружину й дітей вдома. Вочевидь він нетерпляче очікував на повернення до своєї сім’ї й звичного життя. Але ж він сказав мені: «Я навіть власній дружині не здатен цього пояснити». Я отримала рідкісну змогу почути від нього про видіння, яке його переслідує. Він вирізнив мене з-поміж інших. Це відчуття залишилося зі мною, як з Робертом — обличчя незнайомки.

Розділ 50

Мері

З того часу, як ми з Робертом перестали жити вкупі, тобто вже кілька місяців тому, я почала знову робити вранці замальовки в кав’ярні, до якої часто зазираю. Мені завжди подобався цей вислів — «зазирати до кав’ярні». Треба було знайти місце подалі від студій університету, де я зараз викладаю. У студмістечку й поблизу нього небагато кав’ярень, де викладачі можуть сидіти й працювати: надто велика можливість зустріти когось із колишніх (а ще гірше — теперішніх) студентів і бути втягнутим у розмови. Тому я розшукала кав’ярню по дорозі з моєї квартири до університету, біля станції метро в престижному районі.

Справа не в тому, начебто я не люблю своїх студентів. Навпаки, я ними тепер живу, вони моє майбуття, мої діти, інших в мене ж ніколи не буде. Я люблю їх попри всі їхні примхи, пропуски занять та егоїзм. Мені дуже подобається спостерігати, як їх підносить раптове розуміння суті живопису або раптове виявлення нахилу до акварелі, або закоханість в малюнки вуглем, або захоплення лазур’ю, яке з’являється в усіх їхніх картинах так, що вони змушені пояснювати решті студентів, що з ними діється: «Просто я… воно мене підкоряє». Зазвичай вони нездатні пояснити, чому це так, кожне захоплення поглинає їх цілком. А якщо їх захоплює не живопис, то частіше за все алкоголь або кокаїн (хоча мені про це вони не розповідають), або ж молода жінка чи

Відгуки про книгу Викрадачі - Елізабет Костова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: